Як утримати правопорядок у постконфліктному суспільстві

 Вересень 2, 2016

2016_09_02 boyНАГІРНИЙ КАРАБАХ — «ЗАМОРОЖЕНИЙ», АЛЕ ОГРИЗАЄТЬСЯ ВОГНЕМ

Історія сепаратистського заколоту в Україні відносно молода. На пострадянському просторі є кілька прикладів розвитку ситуації, сценарій якої нагадує нинішній український. Одним із них є карабаський конфлікт, коли за підтримки Вірменії прихильникам автономії чи й навіть відділення від Азербайджану вдалося відвоювати, відколоти від впливу Баку майже третину держави — Нагірний Карабах. Це дуже болюча тема для обох залучених у «гарячий» конфлікт 1989–1994 років сторін, що з різною інтенсивністю тліє досі. Періодично стаються взаємні обстріли та теракти далеко за межею зіткнення, наймасштабніший з яких — вибух у бакинському метро 3 липня 1994-го, коли загинуло13 осіб, а 42 зазнали поранень. Звісно, що до миру тут ще далеко. Приміром, Азербайджан вважає Нагірний Карабах окупованою територією. Але по обидва боки лінії розмежування сторони намагаються налагодити належний правопорядок. Тутешньою особливістю є залучення значної кількості добровольців у загонах та структурах самооборони, які свого часу брали активну участь у збройному протистоянні. Саме на них, як на надійне джерело інформації й поповнення патріотичними кадрами лав поліції, значною мірою опирається система безпеки в Закавказзі. Особливо у Вірменії. Щоправда обидві сторони характеризують таких осіб епітетами у вороже налаштованій тональності.

У ПОЛЬЩІ ВІДНОСНО НЕЩОДАВНО ТАКОЖ БУВ ВОЄННИЙ СТАН

Цікавою видалася ситуація у Польщі, де в грудні 1981 — липні 1983 років фактично діяв воєнний стан, хоча жодного збройного протистояння не виникало. Його запровадили через побоювання перевороту, спровокованого активною опозиційною профспілковою організацією «Солідарність», що мала потужну підтримку поляків. Коли воєнний стан таки ввели, згідно з планом генштабу Війська Польського, керівництво державою перебрала на себе Військова рада національного порятунку на чолі з першим секретарем Польської об’єднаної робітничої партії, главою уряду й міністром оборони генералом Ярузельським. У країні посилили цензуру, запровадили комендантську годину, заборонили страйки, призупинили видання більшості газет. До справи наведення правопорядку долучилися військові — в деякі воєводства й на великі підприємства направили генералів і старших армійських офіцерів. Вони контролювали виконання вимог воєнного стану. Основним ресурсом, на який спиралося тодішнє політичне керівництво, стали 400-тисячні збройні сили, 100-тисячний корпус МВС і 300 тис. резервістів.

Звісно, не всім країнам вдається самотужки опанувати ситуацію, особливо, коли йдеться про такі криваві й руйнівні конфлікти, як війни на Криті, в колишній Югославії, багатьох африканських і азійських державах. Зазвичай підготовка відповідного персоналу національних сил безпеки у таких країнах, зокрема й в Україні, потребує зовнішнього сприяння та значних обсягів допомоги.

Геннадій КАРПЮК

Схожi записи: