«Був випадок, коли до госпіталю доставили вісім важкопоранених бійців, які підірвались у БТРі на міні, а згодом ще шістьох після артобстрілу»

 Серпень 11, 2016

5460_p_10_img_0001Нещодавно 104 медичні працівники Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» Міністерства оборони України повернулися з відряджень із району проведення АТО. Начальник клініки судинної хірургії полковник медичної служби Володимир Роговський за три з половиною місяці відрядження, виконуючи обов’язки головного хірурга оперативно-тактичного угруповання, особисто здійснив понад 90 оперативних втручань, врятував чимало життів нашим бійцям та місцевим мешканцям

Своїми враженнями про медичне забезпечення військових медиків, стосунки з цивільними лікарями районної лікарні та надання невідкладної допомоги пораненим бійцям Володимир Михайлович поділився з нашим кореспондентом.

— Відрядження до польового госпіталю в район АТО було певною перевіркою накопиченого професійного досвіду та організаторських здібностей у керуванні процесом медичної допомоги. Потрібно було швидко приймати рішення щодо оперативних втручань, організовувати евакуацію військових і надавати допомогу цивільному населенню. Не скажу, що це для мене було чимсь новим, але близькість бойових дій, неймовірні страждання наших поранених хлопців, надзвичайно велика відповідальність під час ухвалення рішень унеможливлювали право на помилку.

У моїй компетенції були не лише судинні поранення, а й травматологічного профілю та порожнинні операції. Складність полягала ще в тому, що російсько-окупаційні війська здебільшого здійснюють обстріли в темну пору доби. Тому значна частина операцій припадала на ніч, коли вже давала про себе знати втома. Був випадок, коли до госпіталю доставили вісім важкопоранених бійців, які підірвались у БТРі на міні, а згодом ще шістьох після артобстрілу. Напруга була надзвичайна.

Найчастіше ушкоджуються кінцівки — майже 20 відсотків від загальної кількості поранень. Це обумовлюється тим, що груди захищає бронежилет, голову — шолом, а руки й ноги залишаються незахищеними. Крім того, приблизно 10–12 відсотків поранень кінцівок пов’язані з пошкодженням магістральних судин. І тут важливим для ангіохірурга є оперативність у наданні медичної допомоги, адже зволікання може призвести до ампутації. Тому роль судинного хірурга в польовому госпіталі дуже відповідальна.

— Вас як головного хірурга задовольнило медичне забезпечення польового госпіталю?

— Оснащення приладами, апаратами та інструментами, які використовуються під час операцій, на досить високому рівні. Окремому обладнанню може навіть позаздрити медперсонал нашого столичного госпіталю. Це, я вважаю, нормально, коли до польових медичних закладів надходить найсучасніша апаратура, за допомогою якої ефективно і в найкоротші терміни рятується життя наших захисників. Щодо моєї спеціалізації зазначу, що судинний хірург здатний працювати, коли йому є чим оперувати. Ангіохірургам потрібен спеціальний інструментарій, який достатньо дорогий. Наприклад, один затискач коштує 300–400 євро, а їх потрібно принаймні два десятки. На сьогодні всі польові госпіталі забезпечені і матеріалами, й інструментами для роботи. Крім того, хірург може взяти у відрядження мобільний набір необхідних інструментів.

— Ви не відчували себе відірваним від спеціалістів, з якими зазвичай радитесь та консультуєтесь під час ухвалення рішення щодо складної операції?

— Бували випадки, коли дійсно потрібна була колегіальність при ухваленні якихось рішень. Тоді ми застосовували сучасні засоби зв’язку. За їхньою допомогою ми могли отримати необхідну консультацію провідних спеціалістів госпіталю тощо. Наприклад, в одного пораненого вибухом гранати була практично знищена третина гомілки: кістки розтрощені, м’язи розірвані. При цьому стопа залишалася цілою і судини функціонували. Більшість місцевих лікарів сходились на думці, що кінцівку слід ампутувати. Ми терміново відправили фотознімки поранення до госпітальної травматології. Начальник клініки полковник Ігор Савка, ознайомившись з фото та вислухавши наші висновки, наполіг на тому, щоби ампутацію не проводити, а зберегти бійцю ногу. В польовому госпіталі лікарі здійснили всі необхідні маніпуляції відповідно до порад начальника клініки і доправили пораненого в Київ. Як мені відомо, рани в цього пацієнта поступово загоюються, кінцівка збережена.

— Це той випадок, коли поспіх міг би призвести до негативних наслідків…

— Саме так. Хотів би ще звернути увагу на використання кровоспинних джгутів. Бувають випадки, коли в результаті поранення незначну венозну кровотечу, яку можна було б перев’язати бинтом, зупиняють джгутом. Евакуація пораненого з переднього краю може тривати 4–6 годин. І якщо за цей час ніхто із супроводжуючого медперсоналу не поцікавиться часом накладання кровоспинного засобу, то це може призвести до ампутації кінцівки. На жаль, такі випадки, особливо в перший період збройного конфлікту, траплялися доволі часто. Треба пам’ятати, що джгут — не панацея від усіх кровотечних поранень, а тільки засіб зупинення кровотечі.

Пригадую, як я надавав допомогу солдатові, якому вибухом снаряда відірвало нижню кінцівку. Боєць не панікував, докладно розповів, як у бою наклав сам собі кровоспинний засіб, як час від часу його послабляв та слідкував за раною. Солдат не розгубився, а головне, він був навчений користуватися джгутом правильно.

— Польові госпіталі, як правило, базуються в районних лікарнях. Які стосунки складаються у військових медиків із цивільними?

— Медичний персонал районних лікарень зацікавлений і в нашій допомозі, й в запозиченні досвіду. Місцеві лікарі та медичні сестри в тандемі з військовими фахівцями роблять усе від них залежне, аби надавати кваліфіковану допомогу нашим пораненим бійцям. Щодо мого профілю, то в районних лікарнях взагалі немає судинних хірургів. Щоб хоча б проконсультуватися в ангіохірурга, жителям району доводиться їхати до обласного центру. А на операцію в районний центр лікаря часто-густо доставляли літаком санітарної авіації. В ситуації, коли Донецьк та Луганськ опинилися в окупації, цивільне населення взагалі залишилося без допомоги судинних хірургів. Тож після того, як я в районній лікарні виконав місцевому мешканцю складну операцію на судинах і ця інформація потрапила до районної газети, пацієнтів у нас побільшало. Тільки цивільним у районці я прооперував п’ять артеріальних тромбозів кінцівок. Завдяки цим оперативним втручанням пацієнти уникнули загрози ампутації ніг. Після цього ми навіть виділили один день на тиждень для консультаційного прийому місцевих мешканців.

Відрядження до зони АТО збільшило коло моїх друзів серед цивільних колег у районних лікарнях Волновахи, Маріуполя і Нікольського. Наші спільні зусилля щодо надання медичної допомоги були корисними як для цивільного населення, так і для наших воїнів.

Бесіду провів Олександр ТЕРЕВЕРКО

Схожi записи: