Лілія Болбат, волонтерка з Донбасу: два роки ми показуємо світу і Росії, що «русского мира» тут ніхто не чекає

Лілія Болбат — волонтерка з Донбасу, нагороджена вищою недержавною нагородою «Народний герой України», — почала допомагати нашим військовим ще у травні 2014 року.

Вона безмежно любить Україну і робить усе, аби її захистити. Лілія говорить, що завжди захоплювалася нашою країною та її народом. «Я — українка! І цим пишаюсь! Війна забрала в мене багато з того, що я люблю. У буквальному розумінні — відібрала те, що мені належало. Весь цей час я намагаюся про це не думати, адже моя ненависть до тих, хто прийшов на нашу землю, може мене спопелити… Зосереджую увагу на тому, що люблю — свою країну, свій народ, свою родину. З любов’ю в серці легше боротися. Тільки пробачити тих, хто зрадив Батьківщину, я ніколи не зможу».

— Який зараз настрій у Маріуполі? На перший погляд, прифронтове місто спокійно живе звичним життям.

— Люди втомилися від війни, якоюсь мірою навіть перестали її помічати. Почали відносно спокійно почуватися навіть на околицях міста, попри те, що пережили страшні обстріли. Та обстановка на фронті показує, що нам можна чекати чого завгодно.

— Ваша квартира знаходиться у східному районі міста, що не раз потерпав від обстрілів…

— Коли ситуація погіршується, ми їздимо по зйомних квартирах або друзях, орендуємо житло в центрі міста. У нас маленькі дітки, тож їм страшно, вони плачуть. Якось ми потрапили під страшний обстріл «Градами» разом із малечею…

— Розумію, що ці спогади є дуже болісними. По місту тоді випустили близько 120 снарядів. Ви одразу зрозуміли, що це «Гради»?

— Був ранок суботи, ми усі спали. Раптом почався жахливий, просто дикий гуркіт. Якщо чесно, ні в кого не виникало запитань: «Що це? Звідки?» Ми одразу все зрозуміли. Будинок трясло, все гуркотіло, люди плакали… Ми швидко хапали документи, гроші, речі, які першими потрапили до рук, і вибігали. Уявіть, ти вибігаєш з дому, а за двадцять метрів від тебе горить автомобіль, у якому загинула людина, навколо лежать тіла людей, скло вікон…

— Ви почали допомагати українській армії ще в той час, коли міська рада Маріуполя була захоплена так званими «денеерівцями»?

— У нас була маленька закрита спільнота патріотів міста у «Фейсбуці». Коли навколо Маріуполя з’явилися українські блокпости, ми дуже зраділи. Для нас це було спасінням, надією, що нас звільнять. Наша квартира зовсім недалеко від блокпоста. Ми побачили БТР, військових, під’їхали, запитали, чи щось потрібно. Поїхали до звичайного супермаркета і купили тушонку, туалетний папір, зубну пасту тощо.

— Тобто почалось усе банально, з тушонки…

— Потім був одяг, берці, палатки, автомобілі… Тягнули з дому все, що могли. Пам’ятаю, як прийшла до батьків і забрала з кухні телевізор. Кажу: «Тату, це всього на кілька місяців, війна закінчиться — поверну». Він і досі на блокпосту стоїть. Зараз проблем із харчуванням немає, тож я повністю переключилася на оптику. Це дорогі речі, які військовослужбовці не можуть самостійно придбати, до того ж вони реально допомагають зберегти життя і перемогти в бою.

— Важко бути патріотом у прифронтовому місті?

— Безліч людей різного спрямування допомагають, чим можуть. Хтось безкоштовно стриже військових, хтось лікує зуби. Є і нотаріуси, які не беруть з бійців плати… Дивишся, як молодь і бабусі ходять із жовто-блакитними браслетами на руках чи у вишиванках, і стає приємно на душі. Ми зовсім недалеко від війни. Як не крути, бути патріотом у прифронтовому місті й у Києві — це різні речі. Усі ці два роки ми показуємо світу і Росії, що «русского мира» тут ніхто не чекає.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ