Сторічний капітан і його «Зірка»

 Липень 7, 2016

5455_p_09_img_0002Майже детективна історія нагороди, яка знайшла героя через… 70 років

В історії нагородження капітана у відставці Геннадія Кіркевича певну роль відіграв його величність випадок. Орден Червоної Зірки ветерану Другої світової війни вручили майже через 70 років після представлення офіцера до цієї нагороди. Про те, як це сталося, розповів директор Національного військово-історичного музею України Владислав Таранець.

Того дня в установі відбулася презентація документальної виставки «Від героїв Крут до захисників донецького аеропорту». Її підготував відомий київський історик, автор 20 книг Віктор Кіркевич, син Геннадія Олександровича. Під час презентації один із відвідувачів виставки поцікавився, хто його батько, і пояснив суть свого запитання. Річ у тім, що в нього вдома зберігається орден Червоної Зірки і документ на власника нагороди. А потрапила вона до цього чоловіка за таких обставин. Одного разу він завітав до військкомату, який підлягав розформуванню. Один зі співробітників дістав із сейфа орден і сказав: «Не встигли вручити нагороду її власнику, а тепер не знаю, що з нею робити»… «Давайте я спробую розшукати ветерана», — запропонував відвідувач військкомату. А коли дізнався, кому належить нагорода і що ветеран живе у Києві, надіслав Червону Зірку до столичного військово-історичного музею. Вручали нагороду 22 червня. Рівно сімдесят п’ять років тому нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Саме того дня командир взводу лейтенант Геннадій Кіркевич зі своїми бійцями вступив у перший бій з гітлерівськими окупантами на західному кордоні.

Попри поважний вік (через два місяці ветеран відзначить сторіччя), наш герой добре пам’ятає всі події свого життя. Розповів і про воєнне лихоліття.

— Зустрівши ворога на кордоні 22 червня 1941 року, я пережив усю трагедію відступу. Ніколи не забуду той бій під Каховкою. Аби захопити нашу позицію, гітлерівці застосували артилерію й авіацію. Але ми вистояли, хоча з мого батальйону живими залишилися п’ятеро бійців, а сам я зазнав важкої контузії. Коли мене доправляли до госпіталю, наш санітарний потяг обстріляла ворожа авіація. Мене знову було поранено, та я вижив. Після лікування намагався потрапити на фронт, однак мене направили до Саратовського піхотного училища на курси. Через два місяці навчання в мене відкрилася стара фронтова рана. Гарнізонна медична комісія визнала мене непридатним до військової служби, тож я отримав призначення до Києва — на відбудову народного господарства. Напередодні війни я закінчив Київський політехнічний інститут, набув спеціальність інженера. Тому мене й направили на інший фронт — на відновлення країни. А 1947 року мене представили до державної нагороди, яку отримав лише тепер.

Планувалося, що нагороду ветерану Другої світової війни вручать у музеї, адже тут багато експонатів пов’язано з нею. А сам він, як кажуть, жива легенда тієї війни. Тим паче, що й вік його у чомусь теж легендарний. У вимірі століття на його долю випало чимало подій історичного значення. Одні з них відбулися на ратному полі, інші — у повоєнний період.

Але через спеку і поважний вік ветерана нагороду герою вручили в його квартирі. Начальник управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України полковник Олексій Ноздрачов із цього приводу сказав: «Ми багато робимо для повернення з забуття прізвищ безвісти зниклих захисників України. Відчуваю хвилювання і від цієї події, коли став свідком того, як заслужена нагорода знайшла свого героя через 70 років. Це вкотре свідчить про те, що подвиги героїв житимуть вічно!»

Нині ветеран мешкає на столичній вулиці Інститутська. На його офіцерській формі багато медалей, почесних знаків. Геннадій Олександрович, отримавши Червону Зірку, звернувся до сина Віктора: «Потім розмістиш й цей орден на мундирі». Навпроти нього, на стіні, є фото, де він у формі капітана, на іншій світлині — поруч із мером міста Віталієм Кличком. Перевівши погляд на неї, ветеран сказав: «Пообіцяв Віталій прийти на день мого народження, який відзначатиму за два місяці…»

Як розповів Геннадій Олександрович, він виконував особисте завдання маршала Жукова, який створив спеціальну команду для виявлення на звільнених від гітлерівців територіях країн Європи обладнання, верстатів і доправлення їх до України. Особисто під керівництвом капітана Геннадія Кіркевича було відправлено вісім ешелонів із таким украй важливим вантажем для відбудови народного господарства країни.

Після успішного виконання цього завдання Геннадію Олександровичу довірили ще важливішу ділянку роботи. Він очолив будівництво газопроводу із Західної України до Києва, а потім — до Москви. Він був також автором ідеї і керівником робіт зі створення в Україні підземних газосховищ. Ветеран війни ще у ті далекі повоєнні роки запропонував проект із видобутку газу з шельфів Чорного та Азовського морів. Керівництво українського уряду відзначило ці та інші розробки почесними грамотами і подяками.

— Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, я запропонував державній комісії оригінальний проект приборкання викидів радіації, — розповідає Геннадій Олександрович. — А саме — встановити над реактором потужні магніти, які б не дали можливості такому випромінюванню поширюватися. Але «нагорі» сказали, що вони мають свій проект…

Коли я слухав розповіді цієї сторічної людини, думав про те, як відповідають стилю життя і праці рядки популярної пісні, що ветерани не старіють душею. Ветерани Другої світової. Вони — наша гордість, приклад служіння Вітчизні як на війні, так і на трудовому фронті.

Володимир ЧІКАЛІН

Схожi записи: