«Я воював не за ордени, а за майбутнє своїх дітей…»

 Червень 24, 2016

5453_p_09_img_0001…Осінь 2014 року. Зона АТО. Спочатку бойовики обстріляли наш підрозділ із мінометів, згодом — із гармат. А коли зрозуміли, що це не зупинить наших вояків, ударили ще й з «Градів». Щільність вогню була надзвичайно високою, проте наші бійці хоч і повільно, але вперто просувалися вперед…

Строкову Анатолій Гешко відслужив у десантно-штурмовій бригаді, яка дислокувалася в селищі Хирів, що на Львівщині. Залишаючи частину, він не думав, що з часом доведеться знов одягти військовий однострій, а мішені, по яких стрілятиме, будуть не умовні, а справжні.

Але саме так і сталося: влітку 2014-го в мирне життя Анатолія увірвалася війна. Її холодний подих він відчув ще навесні, коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Спостерігаючи за подіями, що розгорталися на півострові, чоловік якось сказав дружині:

— Доведеться, мабуть, і моєму поколінню повоювати.

Та почала заспокоювати його, мовляв, яка війна… Дипломати зроблять свою справу — і все буде гаразд. Але згодом Анатолій почав збирати речовий мішок.

«Десантник повинен жити в постійній бойовій готовності», — пригадав він слова ротного-«афганця». А за кілька місяців отримав із військкомату повістку!..

Упродовж перших тижнів разом із такими ж мобілізованими земляками-буковинцями на одному з військових полігонів відновлювали дещо втрачені армійські навички: стріляли, водили бойові машини.

Згодом хлопці відбули до Запорізької області, де спільно з прикордонниками прикривали морське узбережжя материкової України: існувала ймовірність, що росіяни спробують десантуватися на нашу територію.

Пізніше Анатолія перевели до Львова, де включили до складу батальйонної тактичної групи 24-ї окремої механізованої бригади. У її складі були й військовики одного з полків спеціального призначення. Усіх згодом відправили на «гарячий» Донбас.

…19 жовтня 2014 року бойовики за активної підтримки підрозділів російської армії оточили один із блокпостів. Кілька десятків людей опинилися у смертельній небезпеці.

— На допомогу хлопцям йшов один із підрозділів нашої батальйонної тактичної групи, — похмурнішав Анатолій Гешко. — Хлопці проривалися, як могли, зазнавали втрат. Наш підрозділ теж отримав наказ висунутись у бік блокпоста. Завдання — відволікти на себе якомога більше ворожих сил, чим допомогти ударній групі пробитись до блокпоста, який бойовики вважали приреченим. Ми потрапили під щільний вогонь російських найманців. Мені здавалося, що під нами палала земля, дим виїдав очі, заважаючи орієнтуватись. Але ніхто не панікував. Не переповідатиму весь хід бою, скажу лише, що під час цієї операції бойовики вбачали в нас легку здобич, яку вони ось-ось уполюють, але самі стали нею. Просуваючись уперед, ми визначили їхні «точки», розташовані в «зеленці». У цьому велика заслуга мого земляка снайпера Юрка Грицуна, в якого, як він неодоразово жартував, нюх на «сепарів». Ми також виявили і коригувальника вогню, якого Юрко «поклав» першим же пострілом. Словом, завдання своє виконали.

Сержант Гешко скромно промовчав про те, що коли на них посунули 2 танки, саме він змусив один із них зупинитися. Про це мені розповіли його товариші.

З честю впоралися й із завданням щодо охорони мосту неподалік селища Гірське. Через своє розташування міст мав стратегічне значення для наших військ. Через нього здійснювалося забезпечення частин і підрозділів усім необхідним. Ворог це прекрасно розумів, і його розвідувально-диверсійні групи мало не щоночі намагалися захопити цей об’єкт.

— Вони були добре екіпіровані, мали на озброєнні новітню стрілецьку зброю російського виробництва, — розповідає Анатолій. — За тактикою їхніх дій було зрозуміло, що то не шахтарі й не трактористи, а спецпризначенці. Але всі їхні зусилля виявилися марними.

Коли оборону мосту зміцнили, взвод Анатолія перекинули в район міста Щастя: хлопці обороняли місцеву теплоелектростанцію. Вона, як відомо, забезпечує електроенергією не лише мешканців міст і сіл, які розташовані на підконтрольній нам території, а й тих, що тимчасово окуповані. Бойовики ж хотіли бути на ній господарями і робили чимало спроб проникнути на її територію. Одного разу вони спробували це зробити на БМП, але гранатометник Анатолій Гешко свою справу знав добре…

— Там, на війні, я зустрів людей, яких ніколи не забуду, — зізнається він. — Шкода, що вже ніколи не зустрінусь із Геннадієм Запарою, Тарасом Михальчиком, які загинули. А ось з Юрою Герецуном, Толею Козаком сподіваюсь побачитися. Це треба зробити заради пам’яті тих, хто віддав життя, відстоюючи Україну.

Сержанта Анатолія Гешка і ще кількох його бойових побратимів командування представило до ордена «За мужність». Відтоді спливло чимало часу, але жодних нагород вони не отримали. Проте не ображаються.

— Воювали за свою землю, своїх дітей, а не за ордени, — пояснює Анатолій Гешко. — Головне, щоб наші зусилля не були марними і в Україні нарешті запанував мир. Хочу, щоб мої доньки Таня й Леся спокійно дивилися в майбутнє. Заради цього готовий знову стати до строю…

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: