«Це ж наша земля, батьку…»

 Червень 23, 2016

5453_p_12_img_0001Багатьом солдатам і офіцерам, які зупинили російсько-терористичну орду, немає ще й тридцяти

Влітку 2013 року на шпальтах одного з російських видань з’явилися результати «соціологічного опитування молодих українців», які начебто провела «російська незалежна агенція». Серед запитань, поставлених нашим співвітчизникам, було й таке: «чи готові ви в разі агресії захищати свою країну?».

Якщо вірити результатам того «дослідження», то лише 10 відсотків опитаних погоджувались взятись за зброю, а понад 70 відсотків відповіли «ні». Чи насправді було таке опитування — важко сказати. Точно можу сказати, що Кремль помилився. Бо, коли на поріг нашого дому прийшов ворог, на захист рідної землі виступили десятки тисяч українців. Відразу. А Збройні Сили, які на той час перебували у глибокому занепаді, почали воскресати. Насамперед завдяки молодим людям, які поповнили їх лави. Там, на Сході України, під «Градами», вони швидко дорослішали, опановували зброю і вчились бити ворога.

— Під час мобілізації хлопців до війська я не бачив у їхніх очах страху, — говорить військовий комісар Новоселицького району, що у Чернівецькій області, підполковник Олексій Дишкант. — І це при тому, що люди добре знали про ту небезпеку, яка підстерігає їх на Донбасі! Пригадую мешканця одного із віддалених сіл району, який торік прийшов до військкомату з проханням призвати його до високомобільних десантних військ. На запитання чому саме до ВДВ, відповів:

— Знаю, що їхні підрозділи знаходяться там, де найважче. Отже, і я не відсиджуватимуся десь у тилу.

І додав:

— Кому, як не нам, молодим хлопцям, захищати Україну?

Сьогодні тисячі солдат, офіцерів Збройних Сил України — учасників АТО, за мужність та стійкість у боротьбі за Україну удостоєні високих державних нагород. Наприклад, лише в одній з частин гарнізону міста Києва орденами Богдана Хмельницького і «За мужність» нагороджено 18 військовослужбовців. З них 11 — посмертно. Зокрема, старший лейтенант Роман Тимошенко, молодші сержанти Максим Ошека, Василь Законов, старші солдати Владислав Кучеренко, Андрій Добрань, Олександр Клочан, Анатолій Голик, Михайло Іваничко, Дмитро Барвін. На момент загибелі їм не виповнилося і тридцяти…

До недавнього часу ми дещо скептично ставились до нашої молоді, вважаючи, що якась вона «не така». Та путінська агресія проти України переконливо довела: абсолютна більшість молодих українців є справжніми патріотами України і готові, залишивши свій дім, рідних і близьких, захищати її.

Наприклад, Григорій Матяш був відомим ковалем-реконструктором, роботи майстра експонувалися не лише в Україні, а й за кордоном. Коли восени 2013-го «беркутівці» жорстоко побили студентів-протестувальників, він наступного дня вже був у Києві. На барикадах Гриша провів кілька місяців, не полишаючи їх навіть у дні найбільшого протистояння. А під час розстрілу людей врятував дівчину-студентку. З початком неоголошеної війни пішов захищати рідну землю. Добровольцем.

На прохання батька добре подумати чи варто йти на війну, Григорій відповів:

— А хто ж воюватиме тоді? Невже чекатимемо допоки «старші брати» не прийдуть до нашої хати?.. Це ж наша земля, батьку…

Сергій Безгубченко працював у рідному селі. З початком російської агресії його викликали до військкомату. Зважаючи на сімейні обставини, хлопець мав право на відстрочку від мобілізації. Але про них він нікому не сказав і був призваний до війська. Зі своєю ротою звільняв міста і села Донбасу, допомагав місцевим жителям у налагодженні мирного життя.

Віктор Ковалюк з дитинства мріяв стати офіцером. І мрія хлопця здійснилася, він закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. І відразу відбув у район бойових дій. Там командував взводом 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Всі вони були різними за характерами, політичними і релігійними поглядами, по-різному бачили своє майбутнє й йшли до нього різними шляхами. Але цих хлопців об’єднувала любов до рідного краю, бажання жити у вільній і заможній країні, почуватися господарями на своїй землі. Та не судилося: всі вони загинули у боротьбі за нашу незалежність та цілісність…

Сьогоднішні події на Сході багато в чому нагадують події 1918 року. Тоді, нагадаю, була проголошена Українська Народна Республіка. Але тодішня більшовицька Росія, як і сьогоднішня путінська, не бажала миритись з цим фактом. І кинула на неї до зубів озброєне військо, шляхом підкупів, шантажу, брехні й лицемірства вербувала серед місцевого населення «ополченців», готових їй служити. Цим же шляхом пішов і Путін.

Тоді, у 1918-му, шлях російсько-більшовицькій орді перепинили під Крутами кілька сотень юнаків. Молоді і необстріляні, більшість з яких і зброї ніколи не тримали в руках, хлопці не злякалися війська Муравйова. На жаль, тоді вони програли бій. Але ми вивчили уроки історії. Їхні нащадки — сьогоднішні солдати й офіцери Україньского війська — мусять відстояти наше майбутнє.

— До подій на Донбасі я дещо інакше ставився до наших військовослужбовців, — говорить Герой України, полковник Ігор Гордійчук, який влітку 2014-го з десятком бійців захищав Савур-могилу від ворога, який за чисельністю перевищував наш підрозділ у десятки разів. — А побачивши, як мужньо, професійно діють в бою наші солдати, які раніше не нюхали, як мовиться, пороху, гордо сказав: «Вони — герої, справжні чоловіки і великі громадяни України».

Донецький аерпорт, який наші солдати й офіцери захищали 242 дні, став символом стійкості й мужності українського солдата.

— Нас штурмували як бойовики, так і спецпідрозділи російської регулярної армії, — каже головний старшина Анатолій Свирид. — Вони, на відміну від своїх «колег», мали першокласну новітню зброю. По нас гатили гармати й міномети великого калібру, «Гради», «Урагани» і «Смерчі» — надпотужна зброя, яка призводить до страшних руйнувань. Більш того, ДАП росіяни перетворили у такий собі полігон для випробування нових зразків зброї. Словом, якщо справді існує пекло, то ми вже його пройшли.

Чи було страшно? Так, звичайно: не вірте тим, хто каже, що під кулями не відчував страху. Нам усім хотілося дуже й дуже жити: нас чекали батьки, діти і дружини.

Прості українські хлопці, серед яких чимало вчорашніх вчителів, агрономів, представників інших професій, далеких від армійської науки, вперше в новітній історії Росії розвіяли міф про непереможність російських спецпризначенців.

За два роки бойових дій на Донбасі Україна втратила понад дві тисячі своїх захисників. Переважна більшість з них були молодими людьми. Всі вони хотіли жити і радіти життю, кохати і бути коханими, ростити дітей. Та коли над Україною нависла смертельна загроза, вони пішли боронити її. І не повернулися, заплативши власними життями за майбутнє своїх дітей, рідних, за усіх нас.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: