Дякуємо вам за Перемогу!

 Травень 5, 2016

5446_p_01_img_0001У кожного з ветеранів Другої світової є своя історія з війни

Майже 71 рік минув з того часу, як відгриміли останні постріли Другої світової війни. Дуже мало залишилося людей, які, не шкодуючи себе, наближали великий день такої жаданої Перемоги.

Безсонні ночі, нелюдські навантаження, смерть близьких і товаришів по зброї — через все це їм довелося пройти заради вільного життя майбутніх поколінь. Пам’ять про важкі бої, про полеглих товаришів, про смерть, яка щохвилини ходила поруч, це все вони називають одним простим і водночас таким страшним словом — війна. Війна, яка поділила життя ветеранів на «до» і «після», не залишивши права вибору. Не вагаючись ані хвилини, вони кинули на жертовний вівтар найдорожче — своє життя…

Коли розпочалася Друга світова війна, Ігор Васильєв, Михайло Угрімов та Іван Щелконогов були ще зовсім юні. Їхні долі унікальні й водночас дуже схожі між собою. Їм довелося винести на своїх плечах весь тягар воєнного лихоліття. Сьогодні цим ветеранам уже за дев’яносто. Попри поважний вік, вони тримаються бадьоро, на життя не жаліються, навіть жартують. У кожного своя історія про ту війну.

Капітан у відставці Ігор Васильєв перший день війни зустрів у Києві. Родина Васильєвих тоді мешкала в центрі міста. Влітку Ігор Васильович любив спати на балконі. І однієї ночі раптово пролунали вибухи. Він почув їх першим і спочатку подумав, що це військові навчання. Але коли побачив, що з заводу «Більшовик» піднявся густий дим, зрозумів — війна…

Потім була евакуація до Свердловська. У 1943 році він вступив до місцевого індустріального інституту. Саме тоді й отримав звістку про загибель на фронті рідного брата.

— Смерть Василя змінила мене. Я не міг залишитися в тилу й покинув інститут. Але відразу на фронт не потрапив — мене направили вчитися до першого авіатехнічного училища, — згадує ветеран.

Але не дочекавшись випуску, ще курсантом він потрапив до 10-ї повітряної армії, став авіаційним механіком.

5446_p_06_img_0001Ігор Васильович пригадав, що в його ескадрильї були літаки Пе-2 і катастрофічно не вистачало бортових кулеметників. Тоді курсант-механік став ще й повітряним стрілком-радистом. Загалом на його рахунку 15 бойових вильотів. Своїми влучними пострілами він записав на рахунок свого екіпажу декілька збитих ворожих «месерів». У грудні 1944-го його відізвали до училища, і він закінчив навчання.

А товариш Ігоря Васильовича полковник у відставці Михайло Угрімов почав боротьбу з фашистськими окупантами ще у 14-річному віці.

Він згадує, що на початку війни фашисти закидали у наш тил багато диверсантів, яких він разом з односельчанами виловлював. Разом із однодумцями він поширював інформаційні листки, в яких спростовував інформацію гітлерівців про те, що Червона армія вже повністю розбита і Москва капітулювала. Місцевому населенню було дуже важливо знати, що боротьба триває. Також він був ще і зв’язковим у підпільному русі спротиву.

Потрапивши до регулярної армії, Михайло Угрімов воював з японцями, пройшов піхотинцем усю Маньчжурію. У його пам’яті закарбувався запеклий бій з японцями у гірській ущелині. «Самураї» стріляли з усіх сторін. Напад відбили, але наші втрати були страшні.

— На руках у мене загинув бойовий товариш Олексій Боровик. Ми тоді втратили 217 побратимів. А мене поранило. Цей епізод я нещодавно пригадував разом зі своїм товаришем з Луганська Микитою Полковниковим, який розшукав мене в Києві. Нас, свідків цих подій, напевно, залишилося тільки двоє, — розповів ветеран.

Ще один наш співрозмовник — Іван Щелконогов. Він розпочав свою службу в 25-й артдивізії Першого українського фронту. Після звільнення Львова його частина пішла на Польщу. Далі були Краків, форсування Одра і, нарешті, Берлін.

2 травня 1945 року при штурмі Берліна майже на сходинках рейхстагу Іван Васильович зазнав поранення. Після лікування в медсанбаті повернувся до строю і зі своєю частиною виходив на Батьківщину через Австрію, Чехословаччину та Угорщину. Він зізнався, що це були найкращі часи, адже тоді він остаточно усвідомив, що це перемога!

Зустріч з учасниками тих буремних подій відбулася у символічному місці — Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Під час нашої розмови до ветеранів підходили учні школи селища Гора, що в Бориспільському районі на Київщині.

Вони роздивлялися ордени та медалі, які прикрашали груди цих поважних літніх людей. Про те, що вони ветерани Другої світової війни, діти знали. Можливо, підказала вчителька, яка стояла поруч, або ж батьки розповіли. Та головне не це. Найважливіше, що всі вони, прощаючись, говорили одну фразу: «Дякуємо вам за Перемогу!»

Ігор ПАРУБСЬКИЙ

Схожi записи: