«Годзила» носив 47-кілограмовий гранатомет, наче немовля

 Квітень 14, 2016

Дмитро Годзенко загинув за день до виведення його роти в тил для відновлення та 5443_p_09_img_0001демобілізації

На майдан Незалежності в Києві провести Дмитра Годзенка в останню путь прийшли близько тисячі людей. До війни «Годзила» обіймав посаду головного інженера в одній з національних компаній, мав кілька власних виробничих та комерційних фірм. За рік участі в АТО він став дуже відомим серед фронтовиків та волонтерів, журналістів і киян. Від мирного життя його відділили лічені години, він зовсім трохи не дожив до 50 років.

У 57-й окремій мотопіхотній бригаді «Годзила» був, без перебільшення, неабияким авторитетом і легендою. Через більш ніж двометровий зріст він одразу впадав у око, а кілька хвилин спілкування із харизматичним велетнем надовго закарбувалися в пам’яті. Я знав його особисто, протягом року ми періодично зустрічалися на блокпостах та передових позиціях окремого 17-го мотопіхотного батальйону. Але відверто поговорити вийшло тільки в Зайцевому, за два тижні до його загибелі.

Годзенко поділяв свої дні на війні на три категорії. Нормальний день — це коли ти виконав бойовий наказ, а серед твоїх хлопців нікого не поранило і не контузило. Хороші — якщо на додаток до того ще й світить сонце. «Чорні» від погоди не залежать.

Хороші дні Дмитро міг порахувати на пальцях однієї руки: приїзд старшого сина до нього на позиції, кілька спекотних літніх діб біля лісового озера на перепочинку. Решта триста з гаком — були просто нормальні, бо жоден не минав без обстрілів. А от «чорним» він вважав лише один.

1 липня минулого року він з бойовим побратимом Русланом відпрацьовував кілька стандартних у той період завдань. Українські сапери щойно розмінували стратегічно важливе залізничне депо в Майорську. В районі станції велись активні бої, наші підрозділи постійно потрапляли під потужні обстріли бойовиків. Майже вся її територія належала до так званої «сірої» зони, куди диверсійно-розвідувальні групи бойовиків через мінні поля раніше навідуватися не ризикували. В липні ситуація змінилася, тому обидві сторони виборювали контроль над тактично важливими ділянками оборони.

Нечисленна група добровольців 17-го окремого мотопіхотного батальйону на чолі з молодшим сержантом Дмитром Годзенком вела розвідку боєм. Хлопці просувались по флангах лінії зіткнення, виявляли і знищували викриті цілі з гранатометів та стрілецької зброї.

У гіганта Дмитра з Русланом склалась ефективна бойова двійка. «Годзила» мав 205 сантиметрів зросту та 120 кілограмів ваги, побратим не надто йому поступався. Після чергового етапу розвідки чоловіки виводили на обрані позиції авто зі встановленим на ньому станковим протитанковим гранатометом, робили серію пострілів і швидко поверталися в укриття.

Після обіду автівка вийшла з ладу, проте для цих двох поломка проблемою не стала. Дмитро підхопив на руки 47-кілограмовий СПГ, наче немовля, Руслан — два споряджені постріли, і вони перебігли на сотню метрів уперед. «Годзила» став за заряджаючого, а Руслан точними пострілами вщент розбив кулеметне гніздо противника. Вони вже почали відходити, як біля них вибухнула 120-міліметрова міна. Руслан рефлекторно зреагував на розрив першим: він штовхнув молодшого сержанта на землю і прикрив собою. Дмитро не отримав жодної подряпини, однак у Руслана влучило відразу 13 осколків.

Руслан вижив, але після численних хірургічних втручань залишився інвалідом. Для врятованого ним «Годзили» це було тим болючіше, що він по собі знав про муки при пораненнях та численних контузіях.

У січні цього року Годзенко відповідав за систему оборони ключового блокпоста на Горлівському напрямі. Ця позиція дозволяла контролювати відразу три стратегічно важливі автомобільні дороги, одна з яких виходила за лінію розмежування. Якось уночі до блокпоста з нашого тилу раптово вилетів легковик із включеними фарами. Дмитро в недоброму передчутті хутко кинувся до нього, бо черговий ворожий мінометний обстріл щойно і ненадовго вщух, машина ж являла собою чудову мішень. З людьми могло статися лихо. Вже під час бігу він почув свист кількох мін, кинувся в рівчак біля асфальту. Та було запізно — його тіло проштрикнули 11 осколків.

Молодшого сержанта лікували у трьох шпиталях, проте два осколки так і залишилися біля хребта. «Годзила» відмовився від тривалої реабілітації, повернувся до рідного батальйону.

Наша нічна розмова відбулася саме в тій хатині, де згодом його позбавив життя осколок 120-міліметрової міни. Дмитро трохи ніяково напівлежав на тапчані — того дня його дуже мучив біль, за що він чомусь вибачався. Напередодні нашої зустрічі «Годзила» виводив на передовий рубіж старшого сина Олексія, журналіста одного з українських телеканалів. До «нульових» позицій вони потрапили просто із початком масованого мінометного обстрілу. Все обійшлося, проте Дмитро «трохи настрибався в окопах», про що розповідав із відвертим гумором.

— Не страшно було вести сина під кулі та осколки? — поцікавився в нього.

— Кому б не було страшно на моєму місці? — відповів він. — Та Льошка зі мною весь Майдан пройшов. Менший, Іван, також рвався. Але він у той час навчався в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, за паркан хлопчаків офіцери не випускали. Сини в мене бойові, я їх поважаю і не перешкоджаю їхнім чоловічим рішенням. Олексій мене не зрозумів би, якби я дозволив іншим журналістам працювати в небезпеці, а йому — ні…

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: