На війні щастя — дожити до вечора

 Березень 27, 2016

5440_p_09_img_000122-річний Віктор Демченко одним з перших побачив війну на Донбасі. Випускник Військового інституту телекомунікацій та інформатизації служив у 72-й бригаді. Про події тих днів у нього важкі спогади, особливо з огляду на те, що він щонайменше тричі був на дуже тонкій межі між життям і смертю.

Наші батальйонні тактичні групи перебували в оточенні майже місяць… Ворожий вогонь не вщухав уже кілька годин. Бойовики «накривали» позиції з мінометів та стрілецької зброї. Бійці перечікували «смертоносний дощ» у бліндажі. Залишалося лише молитися, щоб у нього не вцілила наступна ворожа міна.

— У складі двох тактичних груп ми тримали кругову оборону поблизу пропускного пункту «Червонопартизанськ» на Луганщині, — згадує події літа 2014 року капітан Віктор Демченко з позивним «Броня». — У підрозділів закінчувалися артилерійські боєприпаси. Тримали запас на випадок ворожого наступу.

2 серпня 2014 року проросійські найманці влаштували нашим бійця справжнє пекло. Вогонь бойовиків розпочався близько першої години дня і тривав понад сім годин. Кущі та дерева поряд з оборонними позиціями викосило осколками. Навкруги все палало, а їдкий дим почав проникати і в бліндажі, через що пекли очі, було важко дихати.

— Не знаю, з яких причин, але бойовики тоді влаштували нам невеличку «перерву», — пригадує офіцер. — Під час цієї «паузу» ми вибігли гасити полум’я на позиціях.

Аж раптом повітря сколихнулося знову, і Віктор почув постріли ворожої артилерії. Щодуху побіг до бліндажа. За його словами, з часом на війні починаєш ніби шкірою відчувати, коли ворожі снаряди долітають до позиції. І за кілька секунд саме так і сталося. Передчуття не підвело вояка, і він упав, закривши голову руками. Один із вибухів оглушив Віктора. У голові засвистіло. Носом пішла кров. Він ледве доповз до бліндажа, головне — розумів, що ще живий…

А перший випадок, коли смерть наблизилася, але обминула, стався дещо раніше. Тоді українська армія проводила операцію з відновлення державного кордону в районі Ізвариного Луганської області. Батальйон, в якому служив офіцер, зайняв оборону і розпочав обладнання вогневих позицій. Бійці буквально «вгризалися» в тверду землю сантиметр за сантиметром. До мінометного ворожого обстрілу встигли заглибитися лише на півметра. Віктор тільки-но стрибнув у незакінчену траншею, як поряд розірвалася міна. Один з осколків увійшов у земляну стіну за кілька сантиметрів від нього…

Доля зглянулася на офіцера і втретє, під час виходу батальйонної тактичної групи з оточення біля Ізвариного.

Радіостанції та все необхідне майно зв’язківці завантажили до «шишарика» (машина ГАЗ-66). Один з його товаришів по службі Сашко запропонував Віктору їхати разом в автівці, але той вирішив, що поїде на броні БМП. Дорогою «шишарик» наїхав на міну. Водій та пасажири у будці загинули, а Сашко отримав важке поранення в ногу. БМП на одній з ділянок бойовики обстріляли із засідки в «зеленці». Наші бійці відстрілювались, лежачи на броні. А механік-водій додав газу і засідку проскочили без втрат. Вже на привалі один з солдатів, який лежав на броні поряд з Віктором, виявив ворожу кулю, яка застрягла у гранаті підствольного гранатомета автомата Калашникова. Не важко уявити наслідки, коли б граната здетонувала…

Дякувати богу, і того разу наш герой залишився живий!

Григорій МАЗУР

Схожi записи: