Депортація народів — більшовицький метод врегулювання національних проблем

 Березень 26, 2016

5440_p_13_img_0001Більшовики, а особливо товариш Сталін, вважали себе великими фахівцями з національної проблематики, тому мільйони людей були примусово виселені тільки за причетність до того чи іншого етносу

У  1926 році під час перепису населення в анкетах було зафіксовано 194 назви народів Радянського Союзу. Через тринадцять років їх залишилося… 62! Решту «розкидали» по інших національностях. За часів хрущовської відлиги інтернаціоналістський пасок було трохи ослаблено, тож їх стало 123.

Вперше в радянських документах пропозиція виселити представників певного етносу звучить 1923 року. Тоді делегати партійної конференції Примор’я постановили виселити за межі краю всіх корейців як «авантюристів та шахраїв». І незабаром 700–800 корейців-робітників депортували з Сахаліну в Японію.

Загалом за перші десятиліття радянської влади до 60 етносів відчули, що таке примусове переселення. Якщо у випадку з кримськими татарами влада сформулювала нехай брехливе, але пояснення мотивів і, головне, колективної «вини»-відповідальності, то для греків пожалкували кількох крапель чорнил. Їх виселили без обвинувачення, просто так.

Перші більшовицькі репресії за національною ознакою можна віднести до 1918 року, коли за збройний спротив було депортовано в повному складі населення двох козачих станиць з Терської області, що на Північному Кавказі. Землі висланих були обіцяні чеченцям та інгушам. У 1919–1920 рр. такі акції були влаштовані також на Кубані та Дону.

Сталін ще як нарком у справах національностей в одній зі своїх робіт сформулював цей метод, як спосіб «ослаблення загострення міжнаціональних відносин, досягнення стабілізації обстановки в тому чи іншому багатонаціональному регіоні країни, що відзначався напруженістю».

Кінець 1920-х — шалений тиск на селянство по всьому Союзу. Країною котиться вал селянських повстань, тільки взимку 1930-го їх було понад 2200.

У лютому 1930 р. доповідь ОГПУ, підготована на підставі урядових розпоряджень, містить вимогу щодо «масового переселення ( насамперед з районів суцільної колективізації та прикордонної смуги) найбагатших козаків… та їхніх родин у віддалені північні райони Союзу РСР з конфіскацією їхнього майна». Незабаром клімат на сибірський змінили 30 тис. «куркулів». За етнічним походженням — німці, росіяни, українці, поляки, білоруси…

Загалом у 1930–1931 рр. було депортовано 380 тисяч родин, понад 1,8 млн селян. Зокрема, з території України — 277465 осіб. У червні 1941 року на спецпоселенні перебували понад 930 тис. куркулів, на 1945 р. їх залишилося понад 600 тисяч.

Одними з перших етнічних спільнот, які відчули на собі увагу кремлівських «інтернаціоналістів», стали радянські поляки та німці. Ще 1936 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову «Про виселення з УРСР і господарське облаштування в Карагандинській обл. Казахської АРСР 15000 польських і німецьких господарств» (понад 45 тис. осіб), члени яких на свою біду проживали у 800-метровій зоні вздовж радянсько-польського кордону.

Після приєднання Західної України та Західної Білорусії до СРСР в кінці 1939 року приймається окреме рішення стосовно репресій щодо так званих «осадників», яких НКВС розглядало як «залишки воєнно-політичної агентури польського уряду».

Проведення операції проводилося «під пристойним приводом, не здіймаючи галасу і не розшифровуючи цілей». У шести західноукраїнських областях нарахували 13354 «осадників» і понад 70 тис. членів їхніх родин, а також понад 14 тисяч «лісників» та їхніх близьких. В акції з їхнього виселення було задіяно 40 тисяч представників «найгуманнішої» у світі влади — червоноармійців, міліціонерів, співробітників органів безпеки.

За два роки між «золотим вереснем» і «підступним нападом німецько-фашистських загарбників» з приєднаних Сталіним територій було виселено понад 177 тисяч осіб, зокрема й утікачів з окупованих нацистами територій. Абсолютна більшість — поляки (96593 осіб) та євреї (59031). Також українці (9334), білоруси (9084) тощо.

2 березня 1940 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла «цілком таємне» рішення про виселення із західних територій України та Білорусії всіх «неблагонадійних» — фабрикантів, поміщиків, куркулів, торгівців, домовласників, жандармів, офіцерів, кримінальників і… повій.

За кілька днів настала черга родичів представників польської влади, військових, поліцейських тощо, які утримувались у тюрмах. За цим етапували на схід, здебільшого у Казахстан, майже 27 тис. обивателів. І знову більшість із них — поляки (майже 18 тис.), українців — 6321.

Що вже казати, якщо з дитячих будинків на приєднаних територіях були вилучені 639 дітей і також направлені в Сибір та Середню Азію.

Умови, в яких опинялися мешканці Галичини, Волині та Полісся, були жахливі. До двох метрів житлової площі на особу — у бараках та непристосованих приміщеннях, антисанітарія, епідемії, відсутність шкіл для дітей, роботи для дорослих. Понад 12,3 тис. людей померли в дорозі чи загинули в місцях спецпоселення, не витримавши першої зими.

Місця поселення депортованих визначалися спецслужбами, але обов’язково «не ближче 50 км від магістралей залізниці й не ближче 100 км — від державного кордону».

На початку 40-х із Кримської області РРФСР було «евакуйовано» 50 тис. німців. Ті, що залишилися, були депортовані в 1944-му разом із кримськими татарами, греками, вірменами, болгарами.

Вже на початку «Великої Вітчизняної» завантажили в ешелони 63 тис. німців із Запорізької області, 41 тис. зі Сталінської (Донецької), майже 13 тис. з Ворошиловградської (Луганської), 6 тис. з Одеської тощо. І вже після війни, у 1946–1949 рр., коли жодної небезпеки німецька «п’ята колона» не становила, «органи» вивезли за Урал не менше 2,5 тис. німців зі щойно «воз’єднаного» з УРСР Закарпаття.

У знаменитій доповіді ХХ з’їзду КПРС «Про культ особи та його наслідки» перший секретар Микита Хрущов сказав, і це зафіксовано в стенограмі: «Українці уникнули цієї участі [йдеться про поголовну депортацію] тому, що їх надто багато і нікуди було висилати. А то б він [Сталін] і їх виселив».

Вахтанг КІПІАНІ

Схожi записи: