«Кумулятивний постріл пробив броню БТР. Пам’ятаю, як з рукава куртки випала моя рука»

 Березень 24, 2016

5440_p_08_img_000124-річний важкопоранений розвідник сержант Вадим Довгорук пролежав чотири доби на околиці Дебальцевого. Незважаючи на сильні морози та значну втрату крові, український боєць вижив

У 2010 році кіровоградець Вадим Довгорук підписав контракт з оборонним відомством та розпочав службу в 3-му окремому полку спеціального призначення на посаді розвідника. Тоді Вадим і не здогадувався, що вже за кілька років спеціальні навички знадобляться йому не під час чергових навчань, а вже у справжньому бою.

У серпні 2014-го Вадим разом зі своїм підрозділом прибув до зони проведення АТО із завданням утримати старий термінал донецького аеропорту.

— Бойовики раз у раз відчайдушно намагалися відтіснити нас і захопити нашу «фортецю». Та ми щоразу давали їм гідну відсіч. Після кожної атаки вони відступали з втратами, — розповідає Вадим Довгорук. — Після прибуття чергового так званого «гумконвою» з Росії бойовики починали бити по нас із великокаліберної артилерії.

Одного разу неподалік аеропорту колона батальйону «Дніпро-1» потрапила в засідку. Група спецпризначенців у складі 15 осіб вирушила їм на допомогу, та на шляху їх також чекала засідка терористів. Зав’язався запеклий бій.

— Навкруги дороги була густа лісопосадка, з якої по нас вели прицільний вогонь зі стрілецької зброї. Тоді я й отримав перше поранення — в район грудної клітки, — пригадує Вадим.

Понад півгодини хлопці протистояли переважаючій кількості бойовиків. Врешті-решт їм довелося відступити та повернутися в термінал. Вадима Довгорука та інших поранених відправили у військовий шпиталь. Після кількох місяців реабілітації хлопець повернувся у стрій та одразу ж звернувся до командування з проханням відрядити його до зони проведення антитерористичної операції. Так у січні 2015-го старший сержант Вадим Довгорук прибув у Артемівськ.

— Наше завдання полягало в супроводі колон із боєприпасами в Дебальцеве. Звідти ж ми вивозили поранених, — розповідає розвідник. — Наш БТР-80 завжди був попереду колони та в разі небезпеки мав першим прийняти на себе удар.

16 січня, у перший день домовленостей щодо двостороннього припинення вогню, Вадим супроводжував автомобілі з пораненими до Артемівська. Колона складалася з 4-х машин: попереду бронетранспортер спецпризначенців, за ними 2 вантажних автомобілі КАМАЗ і замикала колону БМП. На околиці залізничного вузла українські військовослужбовці натрапили на ворожий блокпост. Водій-механік БТР намагався прорватися через нього, однак після кількох влучань з ручного гранатомета бронемашина зупинилася. У цей момент інші машини з пораненими встигли швидко розвернутися та покинути район обстрілу.

— Один із кумулятивних пострілів пробив броню нашого БТРа, — пригадує Вадим Довгорук. — Старший сержант Віталій Федитник загинув одразу, а мені по лікоть відірвало ліву руку.

Потім бойовики оточили бронемашину розвідників. Уцілілих українських бійців, у яких закінчилися набої, взяли у полон. Вадима та офіцера-командира, які отримали важкі поранення, бойовики залишили в підбитому бронетранспортері, адже подумали, що вони вже мертві.

— Пам’ятаю, як з рукава куртки випала моя рука, — розповідає Вадим. — Командир був у ще важчому стані. За півгодини разом із ним ми вибралися з машини та намагалися укритися подалі, аби бойовики нас не помітили. Капітан Бутусов зміг відповзти від БТРа метрів на 200. Після цього він перестав подавати ознаки життя. Так я залишився один.

Та попри важке становище Вадим Довгорук не здався. З останніх сил він проповз ще близько 150 метрів та сховався біля бетонної огорожі, що тягнулася вздовж залізничних колій.

Чотири доби відважний боєць пролежав у снігу. Можливо, саме мороз і не дав хлопцю загинути від втрати крові. Замість води він вживав сніг. Час від часу засинав, а просинався від пострілів та голосів російських найманців, які проходили повз та не звертали на нього уваги. Навіщо він їм, український «двохсотий»…

— Я намагався затягти рану джгутом та дуже сподівався, що мене знайдуть свої, а не чужі. Проте скрізь був лише ворог, — згадує Вадим.

Тим часом у секторі «С» тривали бої і поступово біля околиць Дебальцевого ставало все більше терористів. Вранці 19 лютого в районі, де сховався розвідник, з’явився ворожий патруль, і найманці вирішили перевірити тіло бійця, аж раптом воно виявилося теплим. Ледь живого Вадима з четвертим ступенем обмороження обох ніг доставили до Луганської обласної лікарні, яка була переповнена пораненими.

— Мене врятувала одна місцева медсестричка, яка потайки дала свій мобільний телефон. Я одразу ж подзвонив батькам і повідомив, що живий, знаходжуся в Луганській обласній лікарні, — говорить боєць.

На щастя, на той час українські представники активно домовлялися із проросійськими найманцями про обмін полоненими, тож, вирішивши, що старший сержант Довгорук довго не проживе, терористи передали його в обмін на полонених злочинців. Згодом у столичному опіковому центрі Вадиму ампутували обидві обморожені кінцівки.

Варто сказати, що важкий удар долі й позбавлення можливості повноцінно рухатися хлопець переніс стійко. Його оптимістичний настрій та любов до життя й тепер долають усі труднощі та не дають зупинятися на досягнутому. Нині Вадим Довгорук проходить реабілітацію в Харківському інституті протезування, де влітку йому встановили німецькі протези ніг. Незабаром він отримає якісний протез руки.

Cьогодні він веде активний спосіб життя: почав водити автомобіль, щоденно виконує фізичні вправи та гімнастику, на соцсторінці в Інтернеті, переписується з бойовими товаришами. У планах Вадима пройти перепідготовку й опанувати професію військового психолога, щоб допомагати таким, як він — бійцям, пораненим у ході антитерористичної операції.

Дмитро ЧАЛИЙ

Схожi записи: