«Гранату, що залетіла в БТР, я викинув. Але за мить вона вибухнула. Коли розвіявся дим, дивлюся — руки немає»

 Березень 16, 2016

5439_p_06_img_0001Боєць 95-ї бригади Владислав Кузнєцов з протезом руки повернувся на службу у ВДВ

… 19 липня 2014 року 95-та бригада наступала на Лисичанськ. У розпал бою з ворожого окопу до бокового люка одного з наших БТРів залетіла граната

— Вона впала мені під ноги. Стук від її падіння на підлогу бронемашини здався таким гучним, що перекрив усі звуки бою. Всередині похолоділо, а в голові за мить промайнули кілька думок. Перша — вистрибнути з БТРа, друга — в ньому знаходяться мої хлопці! Тоді я схопив гранату й викинув її. Граната вибухнула в польоті. У вухах дзвін, а коли розвіявся дим, дивлюся — руки немає, ноги посічені осколками. Від правої долоні залишилися скривавлені шматки шкіри й уламки кісток, — згадує Владислав. — Страшний біль відчув не одразу. А до того в голові пульсувала одна думка: «Як же я буду грати у страйкбол?» (До війни хлопець кілька років захоплювався страйкболом. — Авт.). Потім спливли побачені колись кадри кіно, де американські солдати бігають на протезах…

Владиславу Кузнєцову лише 23 роки, він напрочуд позитивна людина. Його життя розділене на «до» і «після» бою під Лисичанськом, коли він втратив праву руку.

Потім були госпіталі в Харкові, Києві, Вінниці. Про майбутнє Владислав намагався не думати. Відволікали постійні процедури, розмови з лікарями, медсестрами та волонтерами. Проблема, що йому, інваліду, робити далі, постала вже під час реабілітаційної відпустки. Вільного часу було багато, тож скалічений боєць щоразу себе про це запитував і не знаходив відповіді.

Відсутність руки пригнічувала Владислава, а певні елементарні рухи стали для нього надскладними. Наприклад, зав’язувати однією рукою шнурки він тренувався понад три місяці.

— Коли сидиш вдома і розумієш, що ти, інвалід, нікому не цікавий, крім батьків і рідних, це б’є по психіці, — розповідає хлопець. — Мама змушувала рухатись, допомагати по господарству біля будинку чи в селі у бабусі. А ще лікувало спілкування з друзями та… страйкбол. Майже цілий сезон я в нього грав.

Проте все це не давало Владиславу відчуття повноцінного життя. Він мріяв повернутися до армії, про що якось розповів цивільним друзям. А ті у відповідь: «Ти ще не настрілявся?»

У квітні 2015-го його направили на протезування. Спочатку Владиславу поставили косметичний протез, тобто пластикову кисть, яка просто імітувала відірвану кінцівку. А згодом — механічний та біонічний протези.

— Так у мене з’явилися ще три руки, — посміхається Владислав. — Те, що я раніше виконував тільки лівою рукою, тепер можу зробити й новою правою. За допомогою біонічного протеза я тепер готую на кухні, працюю за ноутбуком.

У червні 2015 року лікарі винесли щодо Владислава вердикт — комісувати. Тоді хлопець набрався духу й поїхав на прийом до командувача ВДВ генерал-майора Михайла Забродського. Генерал його вислухав і сказав: «Десантники своїх не кидають». І запропонував Владиславу посаду в навчальному центрі ВДВ у Житомирі.

— Я був щасливий! Бо серед своїх хлопців я відчуваю себе дуже комфортно! — говорить десантник.

А нещодавно Владиславу запропонували взяти участь у соціальному проекті «Переможці».

— Мені зателефонувала волонтер Аня Гвоздяр і запропонувала разом з іншими хлопцями, які втратили кінцівки в АТО, знятися у фотосесії проекту «Переможці». Це надзвичайно важливий проект і для таких, як я, і для суспільства в цілому! Люди побачили хлопців не так, як зазвичай їх уявляють, — пригнічених, обмежених, безпорадних, — згадує Владислав.

Повертаючись до теми пристосування до життя у нових умовах, Владислав радить воїнам, які повертаються в мирне життя, передусім не зациклюватися на тому, що було на війні, знайти цікаве заняття і не сидіти вдома без діла.

— Займіться тією справою, яка вам найбільше подобається. Можливо, протез не повністю замінить вам руку чи ногу, але в цілому немає нічого неможливого. Все залежить навіть не стільки від функціональності протеза, а більше від вашого бажання далі активно жити. А щодо ставлення суспільства до таких, як я, насамперед скажу: воно має бути адекватним. З одного боку, такі люди мають відчувати підтримку, з другого — до них треба ставитися без надмірної жалості. Тобто дивитися в очі, а не на протез. Бо є в нашому суспільстві ті, хто думає, що от поїхав дурень на війну, повернувся без кінцівки і що він з того отримав? А ми до військкомату не пішли й живемо нормально. Але ж вони не думають, що під їхню хату приїде російський танк, вгатить по ній, і не буде в них ні хати, ні майбутнього!

А ще Владислав вступив до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, де успішно склав уже дві сесії.

— Я мрію отримати звання офіцера. Можливо, з моєю інвалідністю дещо незручно воювати, але нічого. Трохи важкувато перезаряджати лівою, але призвичаїтися можна. Тож будьте сильні духом, інакше життя просто пролетить повз вас.

Роман ТУРОВЕЦЬ

Схожi записи: