Шевченко – вічний, як Україна

 Березень 9, 2016

5437_p_13_img_00019 березня — 202 річниця від Дня народження Тараса Шевченка

І знову березень… Як тільки природа пробуджується до весни, на українську землю приходить свято — День народження великого сина України, її генія і пророка Тараса Шевченка. Традиційно українці від Сходу до Заходу, з Півдня до Півночі звертаються до постаті Великого Кобзаря, яка у своїй величі була, є і залишається незрівнянною, невичерпною для людського подиву й осягнення. Він увійшов у літературу поетом, якого ми до того не мали: поетом для всіх, поетом народним, поетом гноблених, але не скорених українців.

Майбутнього пророка народила під українським небом матір-кріпачка 9 березня 1814 року. Мальовнича природа села Моринці Звенигородського повіту на Київщині (нині село Звенигородського району Черкаської області) незримою благодаттю огорнула убогу хатину-колиску новонародженого. Чи могли уявити прості селяни Григорій Шевченко та Катерина Бойко, що їхній син-кріпак стане відомим усьому людству і у всесвітній пошані знайде безсмертя?

Доля подарувала поетові лише 47 земних років. Багато це чи мало? З них 24 він був кріпаком, ще 10 — у засланні, переносячи щоденну муштру в солдатській казармі, потерпаючи від важких хвороб. І лише 13 років волі, до якої талановитий художник та поет прагнув усім серцем. Насправді й цей період можна назвати умовним. Перед нами — мученицьке життя того, хто був кріпаком, а став велетнем духу та слова пророчого. «У всякого своя доля. І свій шлях широкий», — нагадує нам цю життєву істину Тарас Григорович, хоча сам пішов далеко за межі своєї долі й на повні груди заявив світові про Україну, яку любив усією великою та сильною душею.

Як зазначають науковці, греків створив Гомер, римлян — Вергілій, а українців — Шевченко. Це аксіома: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Не знайти у світі сили, що змогла би відділити їх одне від одного, вони — синоніми на всі часи й віки. У багатьох українських сім’ях портрет митця-пророка висів на стіні поряд з іконою. Ця традиція жива й донині. Його «Кобзар» часто порівнюють зі Святим Письмом за вмістом думки, мудрості й любові. Біблія — невичерпна книга. Поза нею, як сказано пророком Еклезіастом, немає нічого нового під сонцем. Напевно, що після Біблії невичерпним для українців є «Кобзар». Без першої ми були б сліпими духовно, без другої — немислимі як народ. «Кобзар» — це ніби Євангеліє від Тараса. На щодень упродовж усього церковного року в православних, греко-католиків чи римо-католиків розписані уривки з Писання, які читаються у храмах, над якими роздумують віряни. Десь так і з поезією Тараса Шевченка. Невеликими «дозами» — для самопізнання і самоосмислення. Бо немає такої події у нашій історії, де б його слова втрачали актуальність. Пригадаймо Голодомор — моторошно стає від Кобзаревого рядка: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських!» Замислишся над нашими неспокійними, буремними подіями на Сході країни — і спливе у пам’яті болісне: «Світе тихий, краю милий, моя Україно, за що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?» Коли дивишся на ватажків псевдореспублік, думаєш над Шевченковими словами: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…»

Пророча сила його поезії тому й пророча, що завжди стосується часу, в якому цю поезію сприймаємо. В цьому унікальність «Кобзаря» — книги на всі віки. А сьогодні він ще необхідніший, ніж будь-коли. Необхідні його справедливість, непохитна віра і надія на перемогу:

«І на оновленій землі.

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати.

І будуть люде на землі…»

Це — його пророче передбачення нашого майбутнього. У Шевченку — все наше буття і всі наші мрії.

Один із істориків української літератури ще на початку минулого століття писав: «З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем». Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись у такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі посів почесне місце і довів, що українці — не малороси, а єдиний сильний народ!

«Кобзар» із задоволенням читають діти, сивочолі професори, суворі політики й сентиментальні домогосподарки — всі знаходять щось своє у великого поета, і кожен впевнений, що саме до нього єдиного промовляє поет своїм гучним словом. Дивуємося: адже все це ми відчували, розуміли, але так точно передати свій біль і муку, свої почуття не змогли. За нас це зробив Шевченко. Ось уже дві з лишком сотні літ людство зачаровано вслухається в його пророче слово. І що тоді, що нині воно справляє приголомшливе враження:

«Свою Україну любіть,

Любіть її…

Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть».

У День народження Тараса Шевченка візьмімо у руки «Кобзаря» і ще раз пізнаймо знайомого-незнайомця. Перечитаймо, і віднайдемо для себе щось нове, вдумаємося у ті речі, що вже друге століття намагається донести наш український пророк. Учімося в нього великої і святої науки — любити Україну, бути синами й дочками якої нам накреслено долею. І, можливо, саме тоді здійсниться мрія великого поета:

«І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом».

Наталія ТКАЧУК

КОРОТКІ ЕТЮДИ ВЕЛИКОГО ЖИТТЯ

Давайте спробуємо зробити майже неможливе: спробуємо уявити Великого Кобзаря не пам’ятником, не класиком, а живою людиною. Живий Шевченко — багато в чому несподіваний, динамічний, контрастний, трагічний. Він — це наша жива мова, наш український дух. І кожен знайде відповідь на питання: «Так ось ви який, Тарасе Григоровичу?»

ДУШУ ПЕРЕЛИВАВ У ПІСНЮ

«Я не знаю чоловіка, котрий любив наші пісні більше, ніж Тарас», — стверджував Кобзарів свояк Варфоломій Шевченко.

Після роботи поет часто вів усіх у садок співати. Пісня у нього, кажуть, «говорила». Спочатку — улюблена «Ой зійди, зійди зіронько вечірняя». Далі — «Зійшла зоря із вечора», «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку», «Ой горе, горе, який я вдався», «Де ти, доню, барилася?» На весіллі у Пантелеймона Куліша, коли ходив по залу, заспівав «Ой, зійди…» — і всі заслухалися. Як він тоді співав — такого співу господар не чув ні в Україні, ні по столицях, стверджують очевидці. Люди зійшлися докупи, а пісні змінювали одна одну, даруючи втіху і слухачам, і співакові.

Шевченко мав гарний і чистий тенор та знав багато пісень, навіть у засланні співав в офіцерському хорі. Якось, подорожуючи по Волині та дослухаючись до селянського співу, Кобзар залишив вражаючий відгук про народну пісню: «Недаремно сумні і понурі ваші пісні, засмучені земляки мої. Їх склала свобода, а співала тяжкая одинокая неволя».

У КИЄВІ, НА ПРІОРЦІ

Шевченко дуже любив дітей. Коли жив у 1859 році в Києві, на Пріорці, поет дуже здружився з дітворою. Діти бігали за ним і кричали:

— Дядьку, розкажіть нам ще одну казочку!

По обіді поет ішов у сад, лягав під яблунею і кликав до себе дітей. Вони лазили по ньому, пустували.

— Кого люблять діти, — казав про себе поет, — той не зовсім ще поганий чоловік.

Якось наймичка Оришка під час прання одягу знайшла гроші, про які Шевченко забув, і він на ці гроші влаштував для сусідських дітей «бенкет». Пішов на базар, накупив іграшок та ласощів, ледве доніс. Двір посипали свіжою травою, дітвора раділа, гралася, качалася по траві, поет теж радів. По обіді перекупка привезла цілий візок яблук, груш, пряників, бубликів. З двору «бенкет» перейшов на вигін. Посходилися дорослі й говорили:

— Оцей старий, певне, божевільний!

Шевченко бігав разом із дітьми, повчав їх, сміявся, змагавсь із хлопцями.

ПІЗНАЄШ

Раз до Козачковського прийшов кріпак і сильно жалівся, що у нього украдено пару волів. Козачковський поспівчував кріпакові й одіслав його. Цю розмову почув Шевченко, вийшов услід за селянином і, розпитавши його, дав, щоб ніхто не бачив, 50 карбованців.

— В позику! — сказав поет. — Оддаси колись, як розбагатієш!

— Як же я оддам вам, коли я вас не знаю? — відказав здивований селянин.

— Все одно! Пізнаєш! — відповів поет.

СВЯТИЙ ВОГОНЬ

Шевченко, коли сперечався, запалювався, доходячи до пафосу. В запальності його однак не було ні злоби, ні пихи — тільки святий вогонь відчуття правди й справедливості. Коли ж бачив, що супротивник набирається пихи, поет дозволяв собі різко його осмикнути. У суперечках він висловлювався гостро, аж співбесідники побоювалися за нього. Особливо несамовитим ставав поет, коли йшлося про кріпацтво — це була його глибока й болюча рана. Якось у гостях у Полонського згадав поет своє дитинство і те, що родичі його і досі кріпаки. Від таких споминів аж заплакав, аж зубами заскреготав і, нарешті, так ударив кулаком об стіл, що чашки з чаєм попадали на підлогу.

Ще раз переконуємось, що Шевченко постає перед нами емоційним співрозмовником, людиною діяльного розуму та доброти, з небайдужим серцем, якому болить Україна та кожна її людина. Це гарантує Кобзарю сучасність, його проростання крізь віки, крізь нас та прийдешніх. «Вічний, як Україна» — у цій формулі немає перебільшення.

Схожi записи: