Родина загиблого учасника АТО Василя Галяса дочекалася соціальної справедливості

 Лютий 27, 2016

g_n--Допомогла «гаряча» лінія Генерального штабу ЗС України

У січні цього року Тамара Василівна, мати сержанта 54-ї окремої механізованої бригади Василя Галяса та його батько Григорій Іванович уперше отримали надбавки до пенсії за загиблого сина. На оформлення необхідних документів знадобилося близько півроку. Незабаром їм вручать й орден «За мужність» ІІІ ступеня — у січні був підписаний Указ Президента України про посмертне нагородження Василя.

…Тамара Василівна лише плаче, а Григорій Іванович у свої 79 років, як то кажуть, ледве ноги тягає. Якби не рідна сестра матері Василя Лідія Насікова, то навряд чи стареньким вдалося б отримати соціальні виплати, статус і нагороду. Сільським мешканцям похилого віку відшукати військову частину, яка воює та переїжджає з місця на місце, зв’язатися з командирами, які змінюються, та з військкоматами досить складно.

Василь Галяс народився 14 грудня 1967 року на Поділлі. В рідному селі його згадують з повагою. Два роки він відслужив у Афганістані, потім працював на водоканалі, згодом на сільськогосподарському підприємстві. Боронити Україну від російсько-терористичних військ пішов добровольцем 29 січня 2015 року. У зоні АТО побував двічі, а загинув на Спаса — 19 серпня 2015 року, під містечком Попасна Луганської області. Тоді «КрАЗ» із саперами, що поверталися із завдання, підірвався на фугасі. Василю було 47 років.

Загиблого героя зустрічали в рідному селі на колінах і ховали, як кажуть, усім миром.

У сільській школі з ініціативи директора Михайла Слободянюка повісили меморіальну дошку та облаштували тематичний куточок пам’яті Василя Галяса.

За рішенням Вінницької обласної ради, сім’ї було виділено матеріальну допомогу з бюджету області. «Вистачить на пам’ятник та облаштування могили синові», — зітхає знесилена горем і нелегким життям жінка.

Лідії Насіковій, тітці загиблого, нелегко пригадувати ці трагічні дні:

— Тамару Василівну, вона ж з паличкою ходить, ледве дотягнула на кладовище. Від домовини не відходила, і все питала, навіщо він пішов на ту кляту війну. Василь і зараз старенькій сниться… А побратими, які приїхали прощатися з ним, казали: «Спасибі вам за Васю, з ним можна було і в вогонь, і в воду».

Потім Лідія Насікова допомагала сестрі писати листи через військкомат до військової частини. Минув місяць, другий, але відповіді не було.

— У листопаді одна з солдатських матерів порадила мені звернутися на «Гарячу» лінію Генерального штабу за телефоном (044) 454–44–51. Відповів Олександр Зварко. Щоб побільше таких людей було, як він! Дякуємо йому. За його допомогою вже на початку грудня ми отримали всі необхідні документи, — розповіла жінка.

— Батьки Василя направляли листи на адресу військової частини, але переміщення новоствореної військової частини, яка виконувала бойові завдання в районах проведення АТО, а потім виходила для відновлення боєздатності, проведення злагодження та інших заходів, призвели до того, що листи доходили до командування з певною затримкою, — розповів підполковник Олександр Зварко, який опікувався цим запитом. — Добре, що Лідія Миколаївна не склала руки в довготривалому очікуванні та звернулася до нас.

Звичайно, механізм соціального захисту військовослужбовців та їхніх родин потребує подальшого вдосконалення, інколи «пробуксовує» бюрократична машина, але, як бачимо, коли перед вами закриті одні двері, просто варто постукати в інші.

Руслан СЕМЕНЮК

Схожi записи: