«Небесна сотня воїнів Майдану»

 Лютий 17, 2016

5435_p_12_img_0002На календарі — лютий 2016-го. На Хрещатику, на майдані Незалежності гамірно, людно і навіть весело. А два роки тому тут, у центрі Києва, пролилася кров сотень людей, які повстали проти несправедливості, політичних переслідувань та злочинних дій влади.

Трагічні події на майдані Незалежності під час Революції гідності увійшли у новітню історію України як символ всенародного спротиву злочинній владі. Цих злочинів було скоєно чимало — це й так звані Харківські угоди, зневажання української мови та принципів демократії, свідоме нищення Збройних Сил, зрив євроінтеграційних процесів тощо.

У ніч проти 30 листопада 2013 року о 4 годині ранку, коли на майдані Незалежності перебувало близько 100 протестувальників, площу оточили 300 озброєних спецзасобами бійців «Беркута». З надмірним застосуванням сили вони витіснили людей з Майдану. Протестувальників били кийками та ногами. Внаслідок розгону було травмовано 84 особи, зокрема 17 студентів.

Зрив підписання євроінтеграційної угоди та побиття студентів виявилися не єдиними, а, можливо, і не головними причинами соціального напруження в суспільстві. Чимало громадян були невдоволені через зростаючу політичну корупцію та цинічне нехтування інтересами Українського народу.

Через декілька днів після силового розгону протестувальників на Майдан вийшли вже тисячі українців, вимагаючи покарання спецпризначенців. Проте керівництво держави їх не почуло. Більше того, до столиці почали стягувати військовослужбовців внутрішніх військ, сотні одиниць військової техніки, намагаючись залякати мітингувальників. Але злочинна влада прорахувалася.

5435_p_12_img_0006Головна вулиця столиці Хрещатик, вулиці інших міст України заповнили сотні тисяч людей. Щоправда, тепер вони вимагали не лише асоціації з ЄС, а й висували політичні вимоги, зокрема й щодо відставки злочинного уряду, який із ще більшим завзяттям почав «наводити конституційний порядок».

Першим майданівцем, який став жертвою злочинного режиму, був житомирянин Павло Мазуренко. Він працював програмістом в одній зі столичних фірм. Щодня після роботи приходив на Майдан. Повертаючись якось додому, був жорстоко побитий міліціонерами і за кілька днів помер.

Люди, які відкрито виступили проти злочинного режиму, були представниками всіх регіонів України, різними за політичними і релігійними переконаннями, статками і соціальним статусом. Але кожен із них мріяв жити у вільній, незалежній Україні, де поважають права людини, кожен має право на вільне висловлення власної думки. А ще люди бачили свою країну частиною Європи.

Петро Ганжа, 47 років, закарпатець. Входив до складу 8-ї («афганської») сотні. У складі розвідувальної групи «Кажан» виходив на нічні чергування, разом із побратимами збираючи інформацію про розміщення та пересування «тітушок» і «беркутівців» цим самим рятуючи протестувальників від небажаних сутичок. Під час протистояння на Майдані в нього загострилися старі хвороби, зокрема, цукровий діабет, до того ж під час протистояння під Верховною Радою, коли «Беркут» застосував гази невідомого походження, чоловік отримав опік бронхів. Петро Миронович помер 22 березня 2014-го.

Володимир Чаплинський, 44 роки. На Майдан прийшов одразу після побиття студентів, інколи по кілька днів не повертався додому, ночуючи просто неба. Чоловік вважав, що українцям годі терпіти бандитську владу. Загинув від снайперської кулі. Сиротами залишилися двоє дітей.

Євген Котляр, 33 роки. Проживав у Харкові, але не міг залишатись стороннім спостерігачем за подіями на Майдані й приїхав до столиці. Належав до 3-ї сотні. Востаннє прийшов на Майдан 18 лютого 2014 року.

Богдан Вайда, 48 років, галичанин. Був ревним християнином, патріотом України, активним учасником національного відродження 90-х років. Приїхавши у грудні 2013 року до Києва, відразу вступив до Самооборони Майдану. Загинув 20 лютого від кулі снайпера, надаючи допомогу пораненим.

Серед тих, хто кинув виклик злочинній владі, були й жінки. 62-річна Антоніна Дворянець, жителька Київської області, учасниця ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, майже щодня приходила на Майдан. 18 лютого пенсіонерка пішла на мирний пікет до Верховної Ради. Там і знайшла свою смерть: її забили кийками спецпризначенці. На прохання чоловіків залишити місце протесту, відповідала: «Я приходжу сюди заради майбутнього дітей і онуків».

На Майдані збиралися люди різних національностей, для яких українська земля стала рідною, тож вони готові були вмирати за волю народу. Грузин Зураб Хурція без вагань приїхав на Майдан і вступив у лави Кіровоградської сотні. Його земляк Давід Кіпіані залишив Грузію після поразки Михеїла Саакашвілі на виборах. На Майдані знаходився із самого початку. 20 лютого отримав смертельне поранення, залишивши сиротою півторарічного сина.

Полковник запасу медичної служби Анатолій Денисюк був серед тих, хто надавав пораненим майданівцям медичну допомогу.

— Найбільше було поранень від гумових куль, які застрягали в людських тілах, — говорить Анатолій Іванович. — Нам доводилося їх «виколупувати» звідти, зупиняючи кровотечі. В деяких випадках важливою була кожна хвилина, тож при наданні допомоги використовували все, що можна. Наприклад, штативами для крапельниць слугували звичайні швабри, а замість спеціального кріплення для флаконів з розчинами використовувалися пляшки з-під мінеральної води.

Людей, які загинули на Майдані та прилеглих до нього вулицях, вперше «Небесною сотнею» назвала поетеса Тетяна Домашенко, присвятивши їм вірш «Небесна сотня воїнів Майдану». Сьогодні в багатьох містах і селах встановлені пам’ятні дошки, їхніми іменами названі вулиці й сквери. Рішенням Київської міської влади відрізок вулиці Інститутської, де між протестувальниками і спецпризначенцями точилися жорстокі сутички і були розстріляні десятки людей, перейменований на Алею Героїв Небесної Сотні.

Ста учасникам протесту присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). А 20 лютого став Днем Героїв Небесної Сотні.

… Герої «Небесної сотні» пішли у вічність. Але людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають. Ті, хто віддав свої життя на Майдані за право українців жити у вільній демократичній державі, житимуть вічно. Українці пам’ятатимуть про них завжди.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: