Подвиг розвідника Сергія Свища на висоті 307,6

 Лютий 12, 2016

5434_p_06_img_0001Офіцер підбив один із танків ворога. Другий зупинити не встиг…

Людина до здійснення подвигу йде протягом усього життя, хоча сам подвиг інколи триває мить або ж кілька хвилин. Командира розвідувальної роти старшого лейтенанта Сергія Свища до такого вияву героїзму та мужності доля готувала трохи більше 25 років. Віхи на шляху до подвигу такі самі, як і в багатьох інших військових.

Ріс та виховувався у багатодітній сім’ї, закінчив 11 класів загальноосвітньої школи, Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Встиг прослужити на посаді офіцера менше трьох років, разом із дружиною Іриною побачити перші кроки півторарічного синочка Артема. Але не встиг отримати власну квартиру, хоча б раз відпочити на морі, побачити інші країни. Словом, не встиг отримати ті земні радощі, які вже знайомі його цивільним одноліткам.

Але обрана ним професія захисника України стала точкою відліку на шляху до подвигу. Здійснив його на висоті 307,6, яку згодом військові назвали «Валера» на честь командира танкового взводу, який першим почав обживати її як опорний пункт поблизу села Санжарівка.

Наприкінці січня 2015 року старший лейтенант Сергій Свищ прибув сюди, щоб змінити захисників цього рубежу. Саме тоді тут вкрай загострилася ситуація. Ось як її охарактеризував у поданні на відзначення державою нагородою (посмертно) старшого лейтенанта Сергія Свища командир 54-го окремого гвардійського розвідувального батальйону оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України підполковник Леонід Іпатенко: «24 січня розташування спостережного пункту було зруйноване артилерійським обстрілом з боку незаконних збройних формувань. Особовий склад був вимушений перейти на розташований поруч взводний опорний пункт 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Наступного дня до нього зі своїми підлеглими прибув старший лейтенант Сергій Свищ для заміни особового складу. У цей час після масованого артилерійського та мінометного обстрілів позицій спостережного пункту зі сторони Санжарівки почався наступ п’яти ворожих танків та бойовиків чисельністю до ста осіб. Командир роти старший лейтенант Сергій Свищ прийняв рішення разом із особовим складом взводного опорного пункту дати бій противнику та не допустити прориву ворога в тил розташування наших військ.

Силами особового складу було знищено два ворожих танки та частково групу російських найманців. Ще один із ворожих танків почав рухатися до окопу, де знаходився смертельно поранений Сергій Свищ. Бійці підбили цю броньовану машину, але під гусеницями ворожого танка виявили його тіло без ознак життя. У результаті цього бою був зірваний наступ ворога, який втратив 4 танки та до 70-ти бойовиків, захопили у полон одного з танкістів противника».

Це подання командира — офіційний документ, тож у ньому, звісно, не відображені людські якості героя. Тому, щоб доповнити його портрет, зв’язався з тими військовослужбовцями, які добре знали Сергія Свища. Так, підполковник Леонід Іпатенко в телефонній розмові сказав: «Я займався організацією підготовки його роти перед відправкою в район проведення антитерористичної операції. Мені все подобалося в офіцерові. Особливо такі командирські якості, як професіоналізм, турбота про підлеглих, уміння знайти підхід до кожного з них. Солдати за це поважали його, були готові якомога краще виконувати вказівки та розпорядження.

А ось що розповів про свого командира Олексій Ружицький: «Якось Сергій зустрів мене і запитав: «Підеш до мене заступником з технічної частини?» Я нагадав, що маю солдатське звання. А він заспокоїв, мовляв, ти закінчив інститут за спеціальністю «інженер». Запевнив, що клопотатиме про призначення мене на посаду. Я погодився. Бо давно знав Сергія як справжнього офіцера-професіонала. Він же мені допоміг увійти у курс справ щодо підтримання в належному стані технічного господарства роти, а це понад десяток одиниць БМП. Я жодного разу не чув, щоб командир роти на когось із підлеглих підвищував голос. Бійці поважали свого ротного. Вони були готові йти за своїм командиром, не вагаючись, у вогонь і воду. Наш командир слугував прикладом мужності та героїзму. Так і того дня 25 січня 2015 року в критичну хвилину бою Сергій Свищ підбив один із танків ворога. Другий зупинити не встиг. Бо отримав смертельне поранення…»

По телефону поспілкувався з удовою загиблого героя Іриною Свищ. Поцікавився, як познайомилася з Сергієм, яким запам’ятала на все життя? «Як кожна дівчина, я мріяла про лицаря на білому коні, — розповідала Ірина Валеріївна. — І знаєте, за деякий час після першого знайомства він саме таким і постав переді мною. Коли Сергій навчався на випускному курсі академії, призначив мені у Вербну неділю зустріч на львівському Високому замку. Сказав, що підготував сюрприз. Зійшли з ним нагору, і тут нас оточили його друзі-курсанти. Вручили мені квіти, а Сергій став на коліно і… освідчився в коханні. Того ж року ми розписалися. А коли його призначили командиром розвідувального взводу в місто Новоград-Волинський, переїхала туди. Найняли квартиру й ніби сонце з’явилося в ній. Коли ми ще зустрічалися, я в Інтернеті називала Сергія сонечком. Тут зійшло й наше спільне сонечко — народився синочок Артем, коло якого всією душею упадав мій чоловік. А одного дня прийшов додому такий щасливий і з порогу випалив: «Я тепер командир розвідувальної роти…»

Ірина Валеріївна й тепер живе у квартирі, яку колись винайняв Сергій Свищ і звідки пішов на війну й у безсмертя. Командування частини дбає про родину загиблого офіцера. Як повідомила Ірина Валеріївна, незабаром обіцяють забезпечити житлом для постійного проживання. У місті Устилуг Волинської області на приміщенні школи, яку закінчив Сергій, планують встановити меморіальну дошку на честь загиблого героя…

Володимир ЧІКАЛІН

Схожi записи: