Перемир’я під мінометним вогнем, або Про те, як слова росіян відповідають їхнім справам

 Лютий 3, 2016

5433_p_04_img_0001Як відомо, нещодавно Президент України — Верховний Головнокомандувач ЗС України Петро Порошенко, спілкуючись із представниками вітчизняних ЗМІ, досить чітко змалював умови початку реформи щодо децентралізації у країні, також і в тій частині, що стосується «особливого статусу» для тимчасово окупованих нині територій Донбасу.

За словами Петра Порошенка, для початку процесу децентралізації на окупованих територіях українського Донбасу є три попередні умови, які повинні суттєво «зменшити напруження» в зоні конфлікту та сприяти виконанню Мінських домовленостей. Це повне і остаточне припинення вогню в зоні АТО, за чим повинна прослідкувати саме російська сторона (адже відомо, хто і як керує бойовиками НЗФ на Донбасі), безумовне відведення важкого озброєння та засобів ураження на відстань, встановлену домовленостями, досягнутими під час засідань «контактної групи» у Мінську, і головне — поновлення контролю Україною над тією ділянкою українсько-російського кордону, яку нині контролюють бойовики (для припинення завезення в зону конфлікту іноземних військ та військової техніки). Інакше будь-які домовленості, за словами Президента України, просто втрачають сенс. Лише виконання цих умов може розглядатися як підґрунтя для виконання решти положень Мінських домовленостей, до яких належать децентралізація, проведення на цих територіях демократичних виборів за українськими законами або застосування амністії та формування органів місцевого самоврядування.

Однак і після цих заяв Президента України ситуація із виконанням Мінських домовленостей, зокрема безпосередньо в зоні АТО, жодним чином не змінилася на краще. Сторони так і не наблизилися до припинення збройного протистояння. Отже, виконання Мінських домовленостей знову потрапило під загрозу. То хто ж насправді не хоче миру на Донбасі, хто навмисно та свідомо зриває виконання положень уже досягнутих на міжнародному рівні домовленостей і хто навпаки прагне ескалації конфлікту?

За даними штабу АТО, протягом останнього часу, попри встановлений за згодою сторін режим «повної тиші», бойовики відкривають вогонь у бік передових позицій українських військ та населених пунктів, які знаходяться під їхнім контролем, в середньому від 20 до 40 разів за добу. Більше того, за повідомленнями Головного управління розвідки МО України, незважаючи на досягнуті під час зустрічей «контактної групи» щодо виконання Мінських домовленостей обіцянки обох сторін відвести на визначену відстань від лінії розмежування танки та артилерію калібром 100-мм і більше, бойовики незаконних збройних формувань жодним чином не дотримуються їх. Українська розвідка протягом останнього місяця неодноразово фіксувала на «передній лінії» і танки бойовиків, і відповідну артилерію, також і реактивну. Бойовики навіть встигли декілька разів вдатися до застосування цих засобів ураження, відкриваючи з них вогонь по позиціях українських військ та населених пунктах, які знаходяться під їхнім контролем.

Окрім цього, сепаратисти та російські найманці, абсолютно нехтуючи Мінськими домовленостями, протягом останнього часу зайшли або намагаються зайти в кілька населених пунктів у «буферній» (нейтральній) зоні, що є порушенням угод, досягнутих під час переговорного процесу «Мінськ-2». Історія із захопленням бойовиками селища Комінтернове на Приморському напрямі зони АТО — яскраво це ілюструє. Така ж історія відбувається і з селищами Зайцеве та Жованка (північніше Горлівки), де бойовики будь-що намагаються просунутись уперед та ведуть постійні обстріли позицій українських військ.

Більше того, останній демарш бойовиків під час переговорів у Мінську із «безумовними вимогами» щодо їхньої згоди на «формальне» повернення під українську юрисдикцію окупованих територій яскраво свідчить про те, що ніхто з них виконувати положення Мінських домовленостей і не збирається. Адже ці «вимоги» абсолютно не співвідносяться не тільки із таким поняттям, як компроміс, а навіть не осягаються здоровим глуздом. Більше того, участь у цих перемовинах спеціального представника російського президента Бориса Гризлова суті питання не змінює. Адже український народ навряд чи погодиться на «тотальну амністію» всім «ополченцям» (включно з тими, в яких руки по лікоть у крові), незалежне від Києва формування правоохоронних органів та судочинства на цих територіях, вибори за «власними» законами місцевих «президентів», «міністрів» та інших посадових осіб. А також на виключний контроль за кордоном лише «сил місцевої влади». Висування цих вимог терористами явно свідчить, що вони ніколи не збирались і не збираються в подальшому дотримуватися положень досягнутих у Мінську домовленостей, висуваючи стосовно «примирення» цілком абсурдні вимоги та умови…

Саме тому ситуація в зоні АТО залишається достатньо напруженою і «вибухонебезпечною». На тимчасово окупованих територіях на сьогодні зосереджено близько 35–37 тисяч озброєних бойовиків з місцевих мешканців і російських та іноземних найманців. У своєму розпорядженні вони мають близько 350–360 танків, до 850–880 бойових броньованих машин, 110–120 артилерійських систем, 40–50 реактивних систем залпового вогню (зокрема й калібру 220 мм і 300 мм), близько 40–45 різноманітних установок ППО, засоби радіотехнічної й повітряної розвідки та радіоелектронної боротьби. І цей арсенал постійно поповнюється та оновлюється завдяки «невтомній» роботі так званого путінського «воєнторгу» (тобто прямим поставкам з Російської Федерації).

Усе це озброєне збіговисько завдяки російським підтримці та керівництву зорганізоване на кшталт армійської структури у два так званих «армійські корпуси» з органами управління та матеріально-технічного забезпечення. Більше того, під безпосереднім російським військовим керівництвом обидва ці «корпуси» у перманентному режимі проводять заходи із нарощування своєї боєздатності.

Однак, окрім цих двох сепаратистських озброєних утворень, на окупованій частині українського Донбасу присутні й самі регулярні підрозділи російських військ — приблизно до 7–7,5 тисячі озброєних кадрових російських військовослужбовців, замаскованих під місцевих бойовиків. У своєму розпорядженні вони мають до 110 танків (частина з них — у режимі складування), до 370–380 бойових броньованих машин різноманітного класу та призначення, до 85 артилерійських систем та до 30–35 РСЗВ.

До того ж росіяни на українському Донбасі досить активно займаються різноманітними справами у військовій сфері. Якщо коротко, то вони активно допомагають бойовикам будувати регулярне військо, однак не цураються і «повсякденної» діяльності на кшталт агресії проти нашої країни. Наприклад, організовують та беруть безпосередню участь у диверсійно-терористичній діяльності проти сил АТО, обслуговують та експлуатують технічно складні системи озброєння у формуваннях бойовиків (артилерія, ППО, РЕБ тощо), працюють інструкторами та радниками, виконують низку інших функцій. А буває, що й беруть безпосередню участь у бойових діях, як це було, наприклад, у серпні-вересні 2014 року або у січні-лютому 2015-го.

На сьогодні ані керівництво двох псевдодержавних утворень на тимчасово окупованій території українського Донбасу («ДНР» та «ЛНР»), ані їхні господарі з Кремля, ані самі бойовики російсько-терористичних військ жодною мірою не прагнуть зниження ескалації конфлікту або якогось примирення, не кажучи вже про виконання домовленостей «Мінська-2». Воно й зрозуміло, адже своїх цілей російська агресія так й не досягла — Україна залишається незалежною і непідконтрольною нинішньому російському режиму…

Будь-яка ініціатива української сторони щодо примирення або розмежування ворогуючих сторін зустрічається бойовиками й їхніми «кураторами» з Росії майже «в багнети». Байдуже, стосується вона проведення в зоні конфлікту міжнародної миротворчої місії або допуску спостерігачів ОБСЄ на неконтрольовану українською владою ділянку кордону.

На словах виступаючи за «мирний процес» (адже міжнародні економічно-політичні санкції чинять дедалі більший вплив на агресора), російський режим та його слухняні донбаські маріонетки роблять усе можливе, щоб його зірвати, — від відвертих збройних провокацій у вигляді обстрілів та захоплень «нейтральних» селищ до розхитування соціально-політичної ситуації всередині нашої країни та широкомасштабної інформаційно-психологічної кампанії проти України у світовому інформаційному просторі.

На завершення хотілося б привернути увагу наших читачів до однієї особливості нинішньої загальної воєнно-політичної ситуації як безпосередньо в зоні АТО, так і навколо цього конфлікту в цілому. Кремлю абсолютно байдуже, що і як відбувається з людьми, які тут мешкають, для нього значно важливіше щоб ці території стали таким собі «інструментом впливу» на загальноукраїнську ситуацію. Адже справжньою метою агресора є не Донбас, а вся Україна. На жаль, для певних прошарків українського суспільства, не кажучи вже про мешканців самого Донбасу, це не завжди очевидно. Дехто продовжує вважати теревені агресора «про мир» та «міфічне братерство» його справжньою думкою.

Костянтин МАШОВЕЦЬ

Схожi записи: