«Однині воєдино зливаються частини єдиної України…»

 Січень 20, 2016

5431_p_10_img_000122 січня 1919 року об’єдналися Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка

Двадцяте століття залишило нам у спадок вершинні події минулого, які, віддаляючись, не втрачають своєї значущості й актуальності, а потребують осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби українства за свободу, незалежність, державність. До таких подій належить 22 січня 1919 року — день ухвали Акта злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом — Днем Соборності.

Протягом століть землі України були роз’єднані та перебували під владою чужинців. Однак українці весь цей час намагалися об’єднати їх. Після того, як восени 1917 року в Петрограді стався жовтневий переворот, Центральна Рада 7 листопада того ж року проголосила утворення Української Народної Республіки, до складу якої увійшли 9 губерній. Менше ніж за рік, восени 1918-го, представники західноукраїнських політичних партій зібралися у Львові й створили Українську Національну Раду, яка 19 жовтня оголосила про створення Західноукраїнської Народної Республіки. Згодом між ними почалися переговори про об’єднання в одну державу. Вони, як згадували потім їхні учасники, були надскладними, але врешті-решт увінчалися успіхом.

…22 січня 1919 року на Софійській площі зібралися тисячі людей. При вході з вулиці Володимирської — тріумфальна арка, прикрашена старовинними гербами. Рівно о 12:00 посол ЗУНР Л. Цегельський передає грамоту Національної Ради «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку. Після цього за участю духовенства починається молебень, а потім — військовий парад, який приймає Євген Коновалець.

Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії Української Народної Республіки:

«Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка, Галичина, Буковина і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

На жаль, реального об’єднання українських земель в єдину й могутню державу, здатну протистояти зовнішнім ворогам, не відбулося. З різних як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. Зокрема й через те, що лідери УНР і ЗУНР дбали насамперед про інтереси своїх регіонів, не усвідомлюючи, що лише спільними зусиллями можна ефективно протистояти тодішнім викликам, яких було задосить. Це зрештою призвело до того, що одна частина України опинилася під російсько-більшовицькою окупацією, а друга — під Польщею.

Радянські історики стверджували, що «історичне об’єднання українських земель відбулося у вересні 1939-го», коли Західна Україна опинилася під владою Сталіна. Але хіба це було те об’єднання, про яке українці мріяли протягом століть? Адже радянська влада принесла на Галичину масовий терор: менше ніж за 2 роки були розстріляні та заслані до Сибіру десятки тисяч жителів цього краю.

— Подія, що відбулася на Софійській площі взимку 1919 року, не була даремною, — переконаний директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Дух свободи, прагнення жити в одній неподільній Україні жив у серцях наших дідів і батьків. А 21 січня 1990 року відбулася одна з наймасштабніших акцій національно-демократичного руху — «живий ланцюг», учасниками якого стали від 1-го до 3-х мільйонів людей, які вишикувались у довгий ряд від Львова до Києва. Цим самим вони засвідчили готовність відстоювати ті національні ідеї, що були проголошені січневим ранком 1919 року.

Саме після таких масштабних акцій розпочалася активізація національно-демократичного руху, під натиском котрого парламент, у якому, до речі, більшість становили комуністи, у липні 1990-го прийняв Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня того ж року проголосив незалежність України. У грудні понад 90 відсотків українців твердо заявили про готовність бути господарями на своїй землі, мати свою Українську державу.

1919 року тогочасні українські політики усвідомлювали, що як держава Україна може відбутися лише за умови, що буде єдиною та неподільною, що лише так вона буде спроможна протистояти своїм недругам. Нині на календарі — січень 2016-го. Від тих подій нас віддаляють 97 років. Але ситуація, в якій опинилася сьогодні Україна, нагадує тодішню. Адже господарі Кремля, як і їхні попередники, намагаються стерти з політичної карти світу незалежну Українську державу. Не досягнувши своїх цілей протягом кількох десятиліть і переконавшись, що українці після Революції гідності почали рішуче позбавлятися «братських обіймів російського народу», вони вдалися до збройної агресії.

Українці знову перед вибором: бути єдиним народом і будувати власну державу чи знову стати околицею імперії, чого так прагне сьогодні Кремль, намагаючись побудувати на теренах України так званий «русский мир». Незадовго до падіння УНР Симон Петлюра сказав:

«Те, чого не зробили ми, зроблять наші діти й онуки, які врешті-решт матимуть вільну Українську державу, в якій почуватимуться не рабами, а вільними людьми».

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: