242 дні героїчної оборони Донецького аеропорту

 Січень 20, 2016

5431_p_01_img_0001jjj На століття пам’ять про цей подвиг житиме в серцях українців і на ньому виховуватимуться покоління захисників України

Легендарна оборона Донецького аеропорту українськими військовослужбовцями, що тривала 242 дні, безперечно, стала славетною сторінкою української військової історії. Адже оборона ДАПу тривала лише на тиждень менше, ніж героїчна оборона Севастополя від фашистських загарбників під час Другої світової війни, і значно довше за оборону Брестської фортеці.

Оборонці Донецького аеропорту віднині й навіки стали символом незламності духу захисників України

…Усе розпочалося близько 3-ї години ночі на 26 травня 2014 року, коли на територію аеропорту вдерлися близько 80-ти добре озброєних бойовиків так званої «ДНР», які висунули вимоги щодо виведення українських військових, що на той час охороняли внутрішній периметр ДАПу.

Близько 7-ї ранку до терористів прибуло підкріплення — переважно з «кадировців». Через наявність у терміналі аеропорту цивільного населення українські військові змушені були відступити в розташований поблизу старий термінал та розпочали підготовку до бою. Державна авіаційна служба України в цей час заборонила польоти до Донецька. А на летовище аеропорту висадився десант українських військових, які витіснили бойовиків з низки будівель аеропорту, зайняли периметр і диспетчерські вежі.

Перший постріл безпосередньо в новому терміналі аеропорту був зроблений українським снайпером по бойовику, який намагався підбити з ПЗРК винищувач ЗС України. Тоді приблизно об 11-й годині ранку один із «кадировських» терористів на даху нового термінала аеропорту навів зенітно-ракетний комплекс «Ігла» на український винищувач МіГ-29, який пролітав на малій висоті. Це помітив снайпер 3-го полку спеціального призначення, який доповів обстановку командуванню і отримав дозвіл відкрити вогонь на ураження. З точного пострілу снайпера і почався бій за аеропорт.

Після цього українська сторона висунула терористам ультиматум залишити його до 13-ї години дня. Але цього не сталося — і операція зі звільнення стратегічного об’єкта вступила в активну фазу. Перший бій тривав лічені години. Після атаки українських військових терористи зазнали чималих втрат і відступили. А сам аеропорт практично відразу став «найгарячішою» точкою на карті АТО.

Спроби штурму донецького аеропорту терористами відтоді були регулярними, проте українські військові успішно їх відбивали. Тоді й народилася легенда про «кіборгів». І першими українських бійців так почали називати саме бойовики за надлюдську стійкість в обороні.

Незалежно від того, чи було прийнято рішення про припинення сторонами вогню або підписані документи про перемир’я, не минало жодного тижня без атак і обстрілів цього об’єкта. У штурмі аеропорту брали участь не тільки «денеерівці», а й кадрові російські військові, зокрема спецпризначенці ГРУ.

З українського боку до оборони аеропорту в різний час залучалися військовослужбовці 3-го полку спеціального призначення, майже всі десантні бригади Збройних Сил України та низка добровольчих батальйонів. Прилегле селище Піски та аеропорт також обороняли піхотинці, артилеристи і танкісти 93-ї механізованої бригади, танкісти 1-ї танкової бригади та підрозділи батальйону МВС «Дніпро-1», які теж виконували бойові завдання на території аеропорту.

Фінальна фаза протистояння в аеропорту розпочалася 13 січня 2015 року. Після масованих артилерійських та танкових обстрілів з боку терористів завалилася диспетчерська вежа аеропорту, яка в народі стала символом його оборони. Того ж дня бойовики висунули «кіборгам» ультиматум — або залишити аеропорт, або загинути. Військові вибрали бій, і відтоді зіткнення в аеропорту вже не вщухали.

19 січня бойовики підірвали другий поверх нового термінала, а в ніч на 22 січня, скориставшись коротким перемир’ям для вивезення вбитих та поранених, бойовики тихцем замінували будівлю й зруйнували її остаточно. Від неї залишився тільки каркас, тож обороняти було більше нічого. Тільки тоді українські військові відійшли до інших будівель аеропорту та навколишніх населених пунктів, де продовжують утримувати позиції й донині.

Роман ВУС

Легенда про кіборгів. Післямова

5431_Страница_04_Изображение_0003Рік тому в ці дні посеред зруйнованого донецького летовища півсотні його останніх захисників на обледенілих плитах підлоги і стінах нового термінала своєю кров’ю навіки вписали в історію України рядки епілогу новітнього національного епосу — героїчної саги про «кіборгів». Ця розповідь — про тих, кому в останні дні оборони ДАПу судилося вистояти і вижити. І про їхніх рятівників, які, ризикуючи й жертвуючи власним життям, у ніч перед останнім штурмом вивезли з руїн нового термінала тих, хто вже був не в змозі вести бій.

— Було дуже холодно. Коли натискаєш на спусковий гачок, палець німіє від мерзлого металу. Це відчуття залишилося й дотепер — на морозі кінцівку неначе проштрикує голками, фаланга дерев’яніє, — згадує старший солдат Юрій Єфремов.

З 30 грудня 2014 по 14 січня 2015 року він був одним із оборонців нового термінала, бійцем 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади.

Страшенний холод, який довелося пережити у ДАПі, солдат пам’ятає й досі. І, вочевидь, не забуде про нього ніколи.

Їхнім єдиним джерелом тепла була «буржуйка» у «спальному» приміщенні — кімнаті, до якої, коли стрілянина вщухала, збиралися всі, крім, зрозуміло, чергових на постах. Навіть у темряві, яка поглинала термінал вже після четвертої години дня, вони продовжували підтримувати в ній вогонь, попри ризик демаскування і небезпеку ворожого обстрілу.

— Кожен із нас був готовий загинути в бою. Але замерзнути на смерть… Між собою ми так і домовилися: краще від кулі, ніж від морозу…

Його підрозділ прибув у ДАП за день до настання 2015 року. З Водяного довелося їхати через сепаратистський блокпост. Був обшук. Зціпивши зуби, стерпіли, виконуючи наказ, аби уникнути зайвих втрат. З бойовиками на той час існувала домовленість щодо такого порядку ротації оборонців аеропорту. З собою кожен мав право провозити не більше трьох магазинів боєприпасів. Тож решту набоїв і гранати, аби було чим воювати, вони сховали у дровах та колесах бронетранспортера, які везли у своїй вантажівці як заміну простреленим. Уже у терміналі колеса розбортували, і гарнізон отримав додатковий боєзапас.

Новий рік відсвяткували майже спокійно. 31 грудня ворог весь день активності не виявляв, лише близько 12-ї ночі «привітав» кіборгів кількома чергами, на які ті відповіли.

2 січня. Перша безповоротна втрата ротації. Загинув боєць 8-ї роти їхнього батальйону. Куля влетіла під руку збоку — вище бронежилета. Врятувати хлопця не вдалося…

— До свисту куль, пострілів звикаєш дуже швидко. Іноді навіть цікаво було спостерігати, як вони рикошетять від стіни — в іншу або в стелю. Тоді думаєш: «О, і ця не влучила»… Важко, коли тиша. Дослухаєшся, нерви весь час у напруженні, очікуєш: коли почнеться, що вони знову задумали?.. — Юра замислюється і додає. — До обстрілу з «Градів», танків та важкої «арти» звикнути неможливо. Бо то — пекло…

Кілька штурмів вдалося відбити з мінімальними втратами. Ворожі втрати не рахували, але діставалося бойовикам добряче. Атакували вони бездумно, іноді вигукуючи «Аллах акбар!», мабуть, таким чином сподівалися залякати, хоча на той час уже всі знали, що кадировців серед нападників немає.

Надвечір, як тільки починало сутеніти, стрілянина вщухала, ставало так тихо, що було чути кожен шерех. Аеропорт поглинала темрява. Ліхтарики ніхто не вмикав, мобільні телефони також — на кожен вогник «працювали» ворожі снайпери. Аби не видавати себе зайвими звуками, всю підлогу на підконтрольній частині термінала хлопці, поки було видно, періодично прибирали від уламків стін, стріляних гільз, усього того, що вночі могло потрапити під ноги і викрити характерними звуками. Проходи до постів, аби не заблукати в темряві, кіборги позначали рибальськими «світлячками», встановлюючи їх так, аби ворог не зміг розгледіти…

— 14 січня за нашою ротацією приїхали кілька МТ-ЛБ. У Водяне ми поверталися «дорогою смерті» під нещадним обстрілом — ворог гатив з «Градів» по злітній смузі, — згадує Юрій. — Те, що ми проскочили ті кілька кілометрів і не загинули, — справжнє диво. Мабуть, новорічне — ми поверталися на Старий Новий рік…

Та насправді хлопців врятувало не диво. У темряві десантного відділення МТ-ЛБ, щільно притиснуті один до одного, вони не могли бачити, як відчайдушно маневрує між вибухами їхній механік-водій. Звали героя Дмитро Гузик.

5431_Страница_04_Изображение_0001— Він був дивовижною людиною, справжнім шибайголовою, — згадує підполковник Валерій Курко, тоді командир 3-го батальйону 80-ї оамбр. — В останній тиждень оборони ДАПу кожен рейс із Водяного в аеропорт та назад був справжнім подвигом тих, хто доставляв у термінал підкріплення, підвозив продовольство та боєприпаси, евакуйовував поранених і тіла загиблих. Дмитро Гузик, Анатолій Маркус, інші наші водії — справжні герої. Я пишаюся, що служив разом із ними…

Легкоброньовані тягачі дісталися батальйону Курка «в доважок» — як позаштатна техніка. Сформований у липні 2014 року на базі 80-ї окремої аеромобільної бригади третій батальйон на сто відсотків був укомплектований мобілізованими. Техніку отримали не найкращу — 37 БТР-70. Тож у порівнянні зі старими бронетранспортерами маневрені, верткі «емтеелбешки» виявилися справжнім подарунком долі. Вірніше, удачею «Бізона» — старшини, командира взводу матеріального забезпечення. Саме він їх «знайшов» і домовився з волонтерами зі Славути, аби ті допомогли з ремонтом…

— У ніч на 18 січня їхати в аеропорт було нікому. Всі механіки-водії були виснажені морально і смертельно стомлені. Хлопці ледь трималися на ногах. А «звідти» потрібно забирати поранених… — розповідає комбат. — Наказувати я не міг. І тому звернувся до Гузика, дав йому слово офіцера: «Більше ти туди самостійно не поїдеш, тільки разом зі мною…»

Ящики з боєприпасами та харчами вони завантажили на дах МТ-ЛБ, аби їх можна було швидко розвантажити, а в десантному відділенні залишалося більше місця для бійців, які вирушали на ротацію. Аби боєзапас не здетонував під час обстрілу, заступник командира 81-ї аеромобільної бригади полковник Артем Котенко порадив накрити його мішками з піском. Як з’ясувалося згодом, ця порада врятувала їхнє життя — дорогою до термінала не вцілів жоден мішок, шість разів снаряди ворожих «Градів» розривалися так близько, що машину підкидало і здавалося, що вона перевертається. Але доїхали…

5431_Страница_04_Изображение_0002— Під ранок 18 січня я чергував на «Позитиві». Пост розташовувався на другому ярусі нового термінала. Коли з Водяного до нас прорвалася «емтеелбешка», спочатку в це навіть не вірилося, адже обстріл був такий, що здавалося, на злітній смузі стоїть суцільна стіна розривів, прорватися крізь яку просто неможливо, — розповідає молодший сержант Віталій Пясецький. — А потім ми побачили комбата. Разом з іншими хлопцями він розвантажував ящики з боєприпасами, допомагав приймати поранених.

Останнім рейсом з термінала підполковнику Курку вдалося евакуювати шістнадцятьох поранених захисників ДАПу. Серед них був і Віталій Пясецький — контужений, з осколковими пораненнями в голову та бедро.

— З нами мав виїхати й Ігор Зінич, медик нашого батальйону. На той час він уже сам був поранений, але вирішив залишитися. «Псих» був неймовірною людиною, врятованими життями йому завдячують щонайменше півсотні людей, яких він без перебільшення витяг з «того світу». А сам залишився в терміналі. Загинув, коли від вибуху обвалилася стіна…

Наступного дня, 19 січня, не стало й Дмитра Гузика. На прорив до термінала він вирішив їхати самостійно. В його машину, завантажену боєприпасами, влучили відразу кілька пострілів з РПГ. МТ-ЛБ вибухнув на очах тих, кого він їхав рятувати…

З 19 на 20 січня з термінала самостійно виходили останні три групи кіборгів. Увечері перша, друга — вночі, а третя — під ранок. Разом із пораненими з власної волі в терміналі залишилися Анатолій Свирид, Ігор Броневицький, В’ячеслав Гав’янець та Артем Гребенюк.

242 дні героїчної оборони української твердині добігали кінця…

Іван СТУПАК

Наші хлопці встояли, не витримав бетон

5431_Страница_05_Изображение_0001Перший подих війни Роман Трубін відчув 14 січня 2015 року, коли злітною смугою під обстрілом прямував на вантажівці до аеропорту з селища Піски

У наш вік високих швидкостей у більшості наших співвітчизників був той аеропорт, з якого вони злетіли в небо. Для мене таким став донецький. Вперше приземлився на ньому, коли після закінчення військового училища на тодішньому чотиримоторному лайнері Іл-18 прилетів у відпустку до батьків у рідний Донецьк. А вже потім постійно повертався додому з усіх міст військової служби саме через цей аеропорт. У ті часи там були одноповерхова будівля аеровокзалу, невисока диспетчерська вишка і доволі короткі смуги.

Це вже згодом він набув статус міжнародного та був названий на честь всесвітньо відомого композитора Сергія Прокоф’єва, який народився в Донецькій області. Створені митцем музичні твори називали гімном життю, миру, сонцю. Тоді ніхто навіть не міг уявити, що цей аеропорт цивільні й військові люди назвуть «донецькою фортецею», а українські бійці в пекельних боях захищатимуть його 242 дні. У мирні мелодії композитора таким чином вплелися трагічні звуки війни. А сам аеропорт став місцем ратних подвигів його героїчних захисників. Його диспетчерська вежа — графічним символом мужності «кіборгів», а їхні подвиги стануть прикладом для виховання нових поколінь патріотів нашої держави.

Ось що з цього приводу сказав Президент України Петро Порошенко під час презентації першого фільму про героїв оборони аеропорту: «Я не сумніваюся — ми звільнимо аеропорт, бо це наша земля. І ми відновимо аеропорт. І там ми зробимо під склом залишки арматури, бетону і напишемо «Слава «кіборгам», щоб на століття пам’ять про ваш подвиг жила в поколіннях українців і на вашому подвигу виховувалися покоління захисників України».

Збереженню та вшануванню героїчних захисників «донецької фортеці» був присвячений вечір пам’яті, що відбувся днями в Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України. Із закарпатського міста Свалява прибув до столиці Роман Трубін. Познайомився з ним у Будинку офіцерів біля стенда з назвою «Оборона Донецького аеропорту у січні 2015 року». Він уважно вдивлявся в одну з розміщених світлин, а на очі наверталися сльози. «Це хтось з ваших знайомих?» — поцікавився я. Роман Юрійович перевів погляд на мене, тихо вимовив: «Не знайомий, а кращий друг!». Читаю підпис під фотографією: «Молодший сержант Ігор Зінич, 14 жовтня 2015 року Указом Президента України присвоєно звання Героя України (посмертно)».

— З Ігорем я потоваришував ще тоді, коли ми в одному з навчальних центрів проходили підготовку перед відправкою в район проведення АТО, — розповідає Роман. — Під час оборони аеропорту він як санінструктор врятував життя багатьом побратимам з 80-ї окремої аеромобільної бригади. А себе не зберіг, загинув смертю героя…

В одному з підрозділів 81-ї окремої аеромобільної бригади сержант Роман Трубін командував відділенням гранометників. Перший смертельний подих війни відчув 14 січня 2015 року, коли злітною смугою прямували на вантажівці до аеропорту з селища Піски. «Врятував від неминучої смерті водій, який встиг в останню мить крутнути кермо, і граната не вцілила в нас, — пригадує Роман і з сумом додає: — Ми так нічого не дізналися про нашого рятівника. Бо закрутила нас бойова гарячка оборони аеропорту».

В одному з боїв Роман був контужений, але залишився серед захисників «фортеці». Йому й дотепер сняться ті жахливі випробування під обстрілами з «Градів», мінометів, танків. Ніколи не забуде, як мерзли в руїнах аеропорту, страждали від нестачі їжі, води. Як бойове братерство робило їх усіх непереможними «кіборгами». Тому Роман Трубін з гордістю носить медаль «Захиснику Донецького аеропорту». Її я бачив і на грудях багатьох військовослужбовців, волонтерів, які прибули на цей вечір пам’яті. Вдруге помітив сльози в очах Романа, коли на сцену зійшла вдова бойового товариша — Героя України Ігоря Зінича. Зал вибухнув оплесками. А коли вона та інші члени родин загиблих «кіборгів» спустилися з місця їхнього вшанування, всі присутні привітали їх зворушливими і сповненими шани словами: «Герої на вмирають!..». А ще учасники зібрання дали своєрідну клятву зберігати вірність бойовому братерству захисників донецького аеропорту, допомагати родинам загиблих героїв. Вони висловилися за відзначення Дня захисників донецького аеропорту на державному рівні.

Роман Трубін, повернувшись додому, займається активною громадською роботою. Він — заступник голови міського осередку Всеукраїнської організації учасників АТО. Опікується понад 60-ма колишніми захисниками України. Розповідаючи про проблеми своїх побратимів, Роман Юрійович каже: «Багато з них повернулися з війни ніби іншими людьми. Одні боляче реагують на прояви неповаги з боку деяких чиновників до вчорашніх бійців, інші потребують психологічної реабілітації. Тому наша спілка направила на курси дружину одного з учасників АТО Олесю Ільганинець. Повернувшись з навчання, вона на професійному рівні відтепер займається психологічною реабілітацією моїх бойових побратимів. Скажу відверто, спочатку деякі з них цуралися звертатися до психолога по таку допомогу. Довелося переконувати, що це нормальна справа, і учасники АТО повірили в таку потребу і швидше адаптуються до мирного життя. Отже, воно триває. А ті бійці, які віддали його при захисті рідної землі, назавжди залишаться в нашій пам’яті».

Володимир ЧІКАЛІН

«Я намагався будь-що врятувати своїх побратимів…»

5431_Страница_05_Изображение_0002Коли на Донбасі ставало дедалі гарячіше, Анатолій Свирид, який тоді працював в особистій охороні одного з українських бізнесменів, пішов до військкомату.

— Я не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається на Донбасі. Свого часу я служив у підрозділі спеціального призначення МВС, маю краповий берет. Але мені відмовили, мовляв, зачекай, буде треба — покличемо, — згадував Анатолій. — Та незабаром мені зателефонували і запитали, чи не можу допомогти в навчанні бійців Національної гвардії. Я погодився і протягом кількох місяців працював як інструктор з бойової підготовки. На громадських засадах.

У серпні 2014-го Анатолій знову пішов до військкомату. Цього разу вже отримав повістку. Після злагодження підрозділу на військовому полігоні разом із товаришами відбув до Костянтинівки, де дислокувався 90-й батальйон аеромобільної бригади.

У донецькому аеропорту йому судилося побувати кілька разів. Уперше — восени 2015-го. Тоді він дивом залишився живим, міна вибухнула за кілька метрів від нього. Пораненого та контуженого Анатолія спочатку доставили до Авдіївки, згодом до Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова. Після одужання Анатолій знову відправився на оборону ДАПу.

— Приїхали ми серед ночі. Ще не встиг як слід познайомитись з хлопцями, як нас накрили мінами із «Градів», — розповідає головний старшина підрозділу Анатолій Свирид. — Під прикриттям вогню та темряви бойовики підібралися до термінала і закидали нас гранатами.

На світанку почався штурм, потім другий, третій. І так цілий день. У наступні дні ворог час від часу накривав вогнем артилерії та «Градів». Наші хлопці трималися.

19 січня Анатолія відкинуло вибуховою хвилею на 5–6 метрів, з голови навіть зірвало шолом. Товариші вже подумали, що він загинув. Але за хвилину почули наказ займати кругову оборону. Вся ніч з 20 на 21 січня минула під постійними обстрілами. Їхня інтенсивність зменшилась лише під ранок. А трохи згодом пролунав сильний вибух — бойовики підірвали термінал. Під завалами опинилися чимало бойових побратимів, деякі були ще живі.

— Їх потрібно було рятувати, а загиблих — поховати, як героїв. Заради цього я був готовий домовлятися будь з ким. Тож знайшов шматок білої тканини, і пішов у напрямку позицій бойовиків.

Назустріч йому вийшов незнайомець і, назвавшись російським офіцером, провів Свирида до старшого їхньої групи. Десь за годину кількох наших поранених повезли до лікарні. Ще кількох бійців, які могли самостійно рухатися, доправили до будівлі, де раніше знаходилося обласне управління СБУ, перетворене бойовиками на так званий слідчий ізолятор. Був серед них і Анатолій…

У полоні він провів більше місяця. За цей час на його пошуки виїхала дружина Оксана з друзями — Віктором Тутовим і Владиславом Пащенком. І теж опинилися в руках терористів. На щастя, пробули там недовго…

Після того, як Анатолій Свирид вийшов на волю, його, зважаючи на три поранення, комісували. Сьогодні він допомагає бойовим побратимам адаптуватися до мирного життя, створивши громадську організацію «Серця кіборгів», метою якої є насамперед допомога дітям, чиї батьки загинули, захищаючи Україну.

За мужність і героїзм, виявлені при захисті України, Анатолій Свирид нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня.

Сергій ЗЯТЬЄВ

 

Схожi записи: