«У танковому бою цінність кожної секунди вимірюється життям»

 Січень 11, 2016

5430_p_06_img_0001Свого командира бійці нарекли «Адамом», адже він скрізь був першим

Герой України майор Євген Межевікін нині навчається в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. У зосередженому, з прямою поставою офіцерові нині непросто впізнати закіптюженого танкіста «Адама», який нищив ворожі танки під донецьким аеропортом. Та коли слухаєш його розповідь про війну, помічаєш, як він ніби поступово переноситься у бліндаж, де по карті прокладав маршрути руху колон військової техніки, малював схему охорони й оборони базового табору тощо. Як він першим вирушав на БТРі у розвідувальний рейд і виявляв засідки терористів. Як добирав слова, аби підтримати бійців танкового батальйону, пошматованого мінометними обстрілами. І як вів їх на ворога, щоб помститися за загиблих.

Іще 15 років тому Євген марив небом, та лікарі медкомісії заборонили йому вчитися на льотчика. Проте наполегливість юнака таки розгледіли у військкоматі, де й порадили вступити у Харківський інститут танкових військ.

— Це була визначальна порада, — говорить Євген Межевікін. — Щоправда, справжнім танкістом я став уже на Донбасі. В інституті вивчився на інженера-механіка. Службу починав спеціалістом з озброєння, у перші місяці вдалося швидко відремонтувати дві бойові машини піхоти.

Я здібний до механіки. Та й у перші рейди на Донбасі ходив на БТРі 93-ї бригади. А танковий батальйон прийняв у липні 2014-го, коли брали Піски.

Про бої за донецький аеропорт Євген Межевікін може розповідати годинами — без пафосу, буденно, ніби виглядаючи ціль у приціл гармати. Позиції, злітна смуга, термінал, ворожі танки, заряджання-постріл — звична танкістська «робота». І маневри, сотні маневрів щодня, аби механіки-водії відчували танк, ніби власне тіло. Хоча броня машини захищає бійця не завжди.

— Як поранили мого командира танка? Ми на секунду вилізли на башту. Аж чую: летить щось дуже важке, — згадує Євген Межевікін. — На війні дуже швидко виробляєш у собі здатність миттєво визначати загрозу боєприпасів, випущених по тобі. І цінність кожної секунди тут вимірюється життям. «Пірнай!» — кричу командирові й сам стрибаю в люк. Гримнула міна, уламками шкрябнуло по броні Т-64. А командир мій, Віталік, якось мляво так промовляє: «Здається, піймав нижче спини…» Я до нього, витягую з люка. Віталік іти не може, тож закидаю його собі на спину і шукаю очима, де поховалися мої бійці. До бетонного укриття кроків із сорок, а отвір у стіні й для одного завузький. Як ми з Віталіком у нього з розгону проскочили — ми й досі дивуємося.

Коли танкові бої на передньому краї вщухали, Євген Межевікін усе одно спав по три-чотири години на добу. Решту часу постійно перевіряв вартових на постах і смикав бійців, «аби не втрачали пильність». Та найважче було, коли гинули бойові побратими.

— Коли ми під час мінометного обстрілу втратили кількох хлопців, атмосфера в батальйоні стала нервовою, — розповідає майор Євген Межевікін. — А я тільки прийняв цей «організм» після поранення командира. Вирішив: поговорю з хлопцями, інакше ми Піски у ворога не відіб’ємо. Прийшов у розташування, чую, хлопці геть розклеїлися. Бачу, що ще трохи і почнемо панікувати. Тому скомандував шикуватися. Говорю до них: «У бій піду першим, хто хоче зі мною — виходь і ставай праворуч». Більшість зібралися біля мене. Кажу їм: «Зранку йдемо в бій, щоби помститися за хлопців — по-іншому ми шану їм на війні не віддамо. А пом’янемо вже, коли додому повернемося». Бійці послухали. Відтоді в мене в батальйоні діяв «сухий закон», бо ніколи було передихнути, постійно «робота».

Власне, втрати бойових товаришів підштовхнули майора Євгена Межевікіна до переосмислення хто друг, а хто — ворог.

— Коли конфлікт на Сході тільки-но розгортався, офіцери у бригаді й подумати не могли, що росіяни стрілятимуть по нас, — розповідає Євген Межевікін. — Адже вони були нам, як брати. Та й сам я родом із Росії. Але коли «брат» готовий убити тебе, то він перетворюється на ворога.

Під час боїв на Донбасі Євген Межевікін спалив 5 ворожих танків. У бій він виходив із позивним «Адам». Так нарекли його бойові побратими, які скрізь бачили свого командира першим: і коли треба було братися за складний ремонт бронетехніки, і коли облаштовували блокпости, і коли виходили на позиції за сигналом тривоги. Адам першим відгукувався на прохання сусідніх підрозділів допомогти вивезти з-під обстрілу поранених чи витягнути машину. Нині Євген Межевікін — серед перших за успішністю слухачів університету. «Саме таким офіцерам, які здатні реально оцінювати ситуацію, які не бояться брати на себе відповідальність, має бути «зелена вулиця» в їхньому кар’єрному зростанні», — каже про майора Євгена Межевікіна начальник Генерального штабу ЗС України генерал армії України Віктор Муженко.

Дмитро ГАМАШ

Схожi записи: