До людських страждань імунітету немає

 Грудень 17, 2015

5427_p_07_img_0002Волонтер Андрій Нановський для поранених бійців став, як рідний

Сніп осколків після вибуху ворожої ручної гранати різонув Петрука по колінах. Але Ігор встояв на ногах і, кульгаючи, продовжив рухатися до укриття. Місцина на вулиці, якою він пересувався у Вуглегірську, ще метрів на десять перед ним була геть відкритою. Він добре чув смертоносний шурхіт куль у повітрі навколо нього. Але йшов. Лишалося подолати ще кроків зо п’ять, коли у праву сторону грудей влучили відразу дві кулі. Ігор впав і, відчуваючи нові удари гарячого металу в ноги та руки, випустив у бойовиків увесь магазин свого АКС. Хлопець гарячково перезаряджав зброю і ще побачив, як поряд вбило взводного Саню з Василькова. Побачив і те, як побратими з 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь», які штурмували зайняту ворогом будівлю в одній із ним групі, прикривають його автоматним вогнем і закидають «сепарські» укріплення гранатами. Однак поряд із ним вибухнула ще одна ворожа граната, і Петрук втратив здатність навіть ворушитися. Що було далі, старший стрілець «Київської Русі» пам’ятає лише фрагментарно: йому вколюють знеболювальне, вантажать на броню, перекидають у позашляховик до розвідників, заносять у прифронтовий шпиталь…

Ігор розповідає мені про себе, доки я вкотре чекаю можливості поговорити з волонтером Андрієм Нановським. Тільки що Нановський привіз Петрука в палату з перев’язувальної та знову побіг на чийсь виклик. У травматологічному відділенні київського шпиталю Андрій працює, як кажуть, не присідаючи. Я спочатку намагався говорити з ним на ходу. Однак швидко зрозумів, що це марна справа, й вирішив набратися терпіння. Тим часом цікавлюся в пораненого його думкою про волонтера.

— Для багатьох бійців він став рідним, — каже Петрук. — Він дбає про хлопців, доглядає їх подекуди краще, ніж дехто з їхніх родичів. Крутиться, як дзиґа з ранку й допізна, я навіть не знаю, коли він відпочиває. Один раз їздив у Ірпінь у ліс на шашлики, але лише для того, щоб нагодувати тими шашликами наших у санаторії. Поранені Андрія дуже поважають. Мені й кулеметнику Дім-Дімичу з дев’яностого десантного батальйону Андрій став справжнім другом.

Інші поранені й медпрацівники розповіли мені історію Нановського. У Національний військово-медичний клінічний центр він потрапив, наштовхнувшись у соцмережах на оголошення про потребу у волонтерах. Шукали, зокрема, фізично дужих хлопців, які могли б переносити поранених, перевертати лежачих, ганяти каталки з операційних у палати, возити хлопців у інвалідних візках. До госпіталю треба було приходити на кілька годин на день, але Андрій тут уже чотирнадцятий місяць поспіль і без вихідних. До першого візиту в лікувальний заклад він працював менеджером з продажу. Але після побаченого у палатах покинув роботу й цілком присвятив себе турботі про поранених. Батьки Нановського, працюючі пенсіонери, підтримали сина і сказали: будеш жити за наш кошт до кінця війни, зараз твоє місце — у шпиталі.

Нарешті я дочекався Нановського. Андрій явно поспішає і не випускає з рук мобільний телефон. Прошу його розповісти про свою роботу.

— Не кожен з персоналу госпіталю знає, що на вході у нейрохірургію саме 12, а не 10 сходинок, у «травму» — на двох прольотах по 20. Ми, волонтери, це знаємо, як «Отче наш». Навіть дужим чоловікам тут важко. Ми на руках переносимо важкопоранених, тягаємо бікси, тюки з білизною тощо. Та якщо до фізичних навантажень ти звикаєш швидко, то до людських страждань або смертей імунітету в наших численних волонтерів немає. Траплялося, що прибуває борт з бійцями, ти доставляєш уночі одного з них у палату, розмовляєш з ним, бачиш в його очах надію на спасіння. А вранці мчиш у відділення і чуєш, що він помер у реанімації. Не забуду геть юного хлопця Сашка з 92-ї механізованої бригади, в якого вирішувалося питання з ампутацією ноги. Коли ми зі ще одним волонтером чекали на ліфт, щоб відвезти Саню на огляд, до нас підійшов лікар. Досвідчений хірург при нас сповістив пораненому про термінову необхідність ампутації кінцівки вище коліна. Боєць вислухав нелегкий вердикт мовчки, тільки зціпив зуби та кивнув лікарю головою. Боже, стільки ж для такого потрібно мати внутрішньої сили…

— Андрію, чуйні люди гостро сприймають чужий біль і при цьому самі піддаються сильним емоційним стресам. Як із цим борешся ти?

— Ви не уявляєте, якою енергією мене заряджають хлопці своїм прикладом. Ви ж трохи поспілкувались із Дім-Дімичем та Ігорем Петруком, бачили, як вони бадьоро тримаються? А між тим в Ігоря в тілі назавжди залишаться неоперабельні куля у правій легені й з десяток осколків у лівому плечі, обох ногах. Він сам не може пригадати, скільки операцій витримав, доки з нього вийняли три кулі й купу осколків. І як він на це реагує? Цитую його гумор: «Кажете, на лижах я кататися вже не буду? Та я й раніше цього не робив! Головне — ходжу».

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: