«Крилаті піхотинці» стануть «штурмовиками», або чому змінюються українські ВДВ…

 Грудень 10, 2015

5426_p_06_img_0001Нещодавно, розповідаючи про сутність змін, які нині відбуваються у вітчизняному війську під впливом досвіду їхньої участі в антитерористичній операції (АТО) на Сході нашої країни, у своїй статті на сторінках нашого видання начальник Генерального штабу — Головнокомандувач ЗС України генерал армії України Віктор Муженко серед іншого торкнувся і змін у високомобільних десантних військах (ВДВ).

Зокрема він зазначив: «Значних удосконалень зазнала й оргштатна структура високомобільних десантних військ. До штату аеромобільних частин було введено танкові та самохідні артилерійські підрозділи. Сформована нова бригада ВДВ, яка повністю готова до бойового застосування. Найближчим часом планується посилити всі аеромобільні бригади ударними підрозділами та довести їхню бойову спроможність до рівня десантно-штурмових».

Отже, сьогодні можемо цілком впевнено стверджувати, що українські ВДВ набувають принципово нового вигляду і принципово нових можливостей у сфері свого бойового застосування.

Цей процес трансформації вітчизняних ВДВ став предметом досить жвавого обговорення в середовищі військових експертів як в Україні, так й за кордоном. Дехто категорично висловлювався про недоцільність включення до складу десантних з’єднань важкого озброєння. Мовляв, у такому разі десант просто перестане бути таким…

Тож, безперечно, було б вельми корисно для наших читачів спробувати розібратися в тих мотивах та причинах, які й запустили цей процес трансформації аеромобільних бригад українського війська у десантно-штурмові з’єднання, аби скласти власне уявлення про доцільність або недоцільність таких кроків.

За світовими стандартами десант зазвичай відносять до так званої категорії «легкої» піхоти, головною особливістю якої є її здатність до перекидання повітрям на значну відстань (передусім за лінію фронту, лінію зіткнення з противником). Головним призначенням цих військ зазвичай є високомобільні рейдові дії або навпаки — захоплення та утримання певних рубежів та районів території з метою повної або часткової дезорганізації бойових порядків противника чи завдання поразки в глибині його оперативного шикування.

Тобто організаційно-штатна структура цих частин та підрозділів, їхнє озброєння, оснащення, системи управління, логістики, забезпечення та бойові спроможності зазвичай «сконструйовані» таким чином, щоб забезпечити перекидання їх до місць бойового застосування повітрям як найбільш швидким і мобільним засобом на достатньо велику відстань (не плутати із методом висадки, який може бути парашутним або посадковим). Більше того, виходячи із головного призначення цих військ, вони також зазвичай повинні забезпечувати спроможність цих частин та підрозділів вести успішні бойові дії у відриві від головних сил, у тилу противника, за лінією фронту. Тобто, якщо цю думку висловити простіше, вся «конструкція» (від озброєння та оснащення до оргштатної структури) цих військ повинна бути максимально «мобільною», легкою і не громіздкою, а головне — авіатранспортабельною…

А тут… танки та важка артилерія. І дійсно, одна річ перекинути літаком військово-транспортної авіації кілька американських легких бронеавтомобілів типу «Хамві», і зовсім інша — перекинути Т-80 вагою понад 40 тонн із 125-мм гарматою зі стволом, що зовсім не є вантажно-зручним для основного літака сучасної української ВТА Іл-76. Тут потрібні справжні велетні — Ан-124 «Руслан» або навіть Ан-225 «Мрія». Більше того, навіть якщо нам вдасться перекинути 1–2 або навіть 5–6 танків у тил противника, то вони все одно там «погоди не зроблять». Докорінним чином змінити співвідношення вогневої потужності на користь десанту вони в порівнянні з тими силами та засобами, які у своєму тилу матиме противник, навряд чи зможуть.

Тоді чому ж сьогодні українське військове керівництво все ж таки вдалося до таких кроків?

Відповідь на це запитання є простою та зрозумілою. Коротко її можна позначити відомою абревіатурою — АТО. Саме так, адже досвід і практика використання частин та підрозділів українських ВДВ у антитерористичній операції, а також реальні умови її проведення спонукали наше військове керівництво до такого роду змін. Посилення бойових можливостей частин та з’єднань ВДВ шляхом включення до їхнього складу важкого озброєння, зокрема танків, у цьому сенсі є цілком логічним та зрозумілим.

Нагадаємо, що успішне використання частин та з’єднань ВДВ у їхньому «класичному», як у підручнику, варіанті можливе лише за наявності головної умови — повного або часткового (на визначеній ділянці та маршруті прольоту літаків ВТА) панування в повітрі. Треба тут акцентувати увагу на слові «ПОВНОГО», тобто такого, коли противник абсолютно неспроможний чинити ефективний опір перекиданню ваших військ повітрям у заданий район. За всіх інших умов їх спіткає доля тих, хто летів у Іл-76, збитому бойовиками з ПЗРК над летовищем Луганська 14 червня минулого року…

Саме після цього випадку стало зрозуміло, що використання українського десанту класичним «повітряним» засобом є доволі ризикованим. Більше того, після цих подій стало відомо, що завдяки зусиллям путінського «воєнторгу» бойовики озброїлися різноманітними засобами ППО, причому в достатній кількості. Серед них були й досить потужні, щоб вести боротьбу з повітряними цілями на значних висотах та швидкостях. Підтвердженням того стали випадки з ураженням українських бойових та військово-транспортних літаків у зоні АТО, а потім і трагедія з малайзійським пасажирським Боїнгом-777.

Тому бойове застосування українського десанту в зоні АТО стало можливим виключно у вигляді ведення наземних бойових дій звичайним «піхотним» засобом. А ось тут українські десантники зіткнулися з певними проблемами. Адже проросійські бойовики отримали й чималу кількість важкого озброєння — танки, бойові броньовані машини, різноманітну артилерію.

Тому вести вдале збройне протиборство з важкоозброєним супротивником в умовах, коли маєш на озброєнні максимум десантний варіант 120-мм САУ 2С9 «НОНА», колісні БТРи, мобільні ЗУ-23–2, встановлені на вантажівках або навіть легкоброньовані БМД-2 чи БТР-Д та 82-мм або навіть 120-мм міномети було, м’яко кажучи, важко. Противник мав можливість нищити частини та підрозділи українського десанту своєю вогневою потужністю.

Доводилось або обирати такі форми та методи бойового застосування десанту, коли ця перевага противника у вогневій потужності зводилась нанівець (наприклад, раптові рейди по його тилах, швидкі штурмові дії у населених пунктах, на окремих вузлах його оборони та низку інших), або посилювати десантні підрозділи важким озброєнням, придаючи їм звичайні механізовані, танкові та артилерійські частини і підрозділи.

Нинішній крок українського військового командування щодо введення до штату десантних з’єднань та частин підрозділів важкого озброєння, зокрема танків та артилерії, має виправити таке становище. Принаймні результати бригадних навчань у ВДВ свідчать про це. Тож поки немає можливості десантуватися, українські десантники перекваліфікуються на «штурмовиків»…

Костянтин МАШОВЕЦЬ

Схожi записи: