Танкіст Ярощук, ризикуючи власним життям, врятував місцеву мешканку

 Жовтень 25, 2015

5419_p_06_img_000182-річна бабуся Шура з-під Попасної буде згадувати свого рятівника довіку

-Наш підрозділ укотре передислокувався. Ні, не під Пісками. Сказати прямо не можу, — говорить загадкою у слухавку взводний Сергій Ярощук, бо добре знає, що телефони прослуховуються, ризик наразити на ворожу мінометну атаку кілька десятків танків і сотню бійців надто високий. — Ти не вгадуй, де я, а краще скажи, скільки вже змолотили.

До війни Ярощук заробляв на зерні. Тому вчорашній мобілізований бізнесмен, а нині — старший лейтенант помітно нервує, коли не може пробитися крізь глуху заслону радіоперешкод і спитати, що там на рідних подільських ланах. Там на Ярощука дуже чекають, бо без нього, пояснює, все не так крутиться й мелеться. Годинами може сперечатися щодо кращого засобу захисту рослин чи ймовірної ціни на майбутній врожай — у батальйоні чи не кожен другий розуміється на агротехнологіях. А від широкого простирадла соняшнику, що чорніє під палючим сонцем просто за лісосмугою, Ярощука оповиває сум. Збирати насіння господар цих угідь не поспішає. Можливо, й не буде, бо не бачили орендаря на ниві ще з весни. Проте у Ярощука нині інші турботи: його взвод, рушаючи на світанку на вогневі рубежі, пресує траками вузьке узбіччя асфальтованої дороги.

— Їдемо акуратно, як у себе вдома, шкоди врожаю не робимо, — спокійно наказує Сергій механікам-водіям. Ті слухаються, бо самі все життя на землі працюють. Механізатори знають, як цінується труд людських рук.

Ярощука видають очі. Ще рік тому, коли тільки-но прийшов у батальйон, що в «Десні», дивився на світ ясними блакитними очима. Мирними — як я тепер розумію. За кілька місяців, коли екіпаж його танка трощив мінометні розрахунки терористів під Чермаликом і над Павлопільським водосховищем на Донеччині, вони посіріли-посуворішали. І мало не cкам’яніли важким поглядом після довгого морозного січневого тижня під донецьким аеропортом. Тому перестрінеш Ярощука — одразу зрозумієш, що діється.

— Знову тим гадам всипали, горіло до світанку. В атаку перлися просто на нас, — переповідає ранкову доповідь своїх танкістів зі взводного опорного пункту на «передку». А сам аж сяє: ворога відкинуто, хлопці можуть відпочити, до темної ночі їх не турбуватимуть.

Знову холодне: «Нора! Нора! Нора!» по рації, всі стрімголов у сховок. Б’ють по позиціях «Олімпа», що окопався над нами. Але до «мотопєхів» 122-й калібр не долітає, свистить і лягає у сільські городи. Повітря гусне від моторошного завивання міни.

— «Третій», цивільних з вулиці геть! — кричить оперативний у рацію, зауваживши місцеву бабусю Шуру з довгою жердиною в руці та стайкою гусей.

Замість вартового на третьому посту на вулицю вискочив Ярощук. Важким свинцем сипало вже просто на голови. Взводний, попри щільний обстріл, повів жіночку до підвалу й широкими помахами рук загнав зо два десятки білих гусей у сарай. Ті три хвилини нервового споглядання за простою сільською роботою, ніби й немає ніякої війни й ворожі міни не вивертають городи, бійці Ярощука пам’ятатимуть довіку. А коли той стрибнув у бліндаж — дружно нарекли взводного «Господарем».

Дмитро ГАМАШ

Схожi записи: