Гармати мовчать, а сумна статистика зростає

 Жовтень 22, 2015

5419_p_10_img_0001Або воюєш і б’єш ворога, або пиячиш — і б’ють тебе

Режим припинення вогню в зоні АТО аж ніяк не означає, що військовим підрозділам на передовій можна перепочити. Навпаки — захисники України від російської агресії мають бути готовими до будь-якого розвитку подій по всій лінії розмежування. При цьому завдання стоїть не лише покращити боєздатність підрозділів, забезпечити бійців усім необхідним для служби в зимовий період, а й підвищити військову дисципліну серед військовослужбовців. Адже, хоч гармати і мовчать, сумний список небойових втрат зростає

За даними Головного управління служби правопорядку ЗС України кількість загиблих військовослужбовців Збройних Сил України протягом 2014–2015 років склала 2027, з яких кілька сотень небойові втрати особового складу: загинули в результаті нещасних випадків, порушення правил безпеки у поводженні зі зброєю, дорожньо-транспортних пригод, через навмисні вбивства.

У багатьох з цих випадків бійці перебували у стані алкогольного сп’яніння. Певен, потребу перехилити чарку-другу не виправдати надмірною фізичною і психологічною втомою від пекла і важких буднів на передовій. Так, буває по-різному. Подекуди аж нестерпно важко. Проте мало хто знає, як це — дивитися потім в очі посивілій матері й пояснювати, що її син загинув не від кулі підступного ворога, а від кулі бойового товариша, який, перервавши мирну вечерю, несподівано натиснув на гачок. Прикро, що в той момент не знайшлося поруч нікого, хто припинив би частування оковитою й утримав бійця від необдуманих вчинків. Адже наслідки цього більші, ніж здається на перший погляд. Без годувальників залишаються обидві родини,а про одноразову грошову допомогу, зрозуміло, не йдеться, бо її не виплачують родині загиблого у стані алкогольного сп’яніння чи самогубця. Такий закон.

За майже рік служби на Донбасі стрілець-зенітник окремого батальйону Євген лише раз отримав «атошну» премію — перед демобілізацією. В усі попередні місяці старшого сержанта «Ракету», як називали його співслужбовці, позбавляв цієї винагороди командир військової частини. Євгена неодноразово помічали на службі у нетверезому стані.

А тому цивільна дружина й двійко діток не отримували й половини того, що надсилали додому бойові побратими Євгена. Проте фінансовий батіг «Ракету» не спиняв. Його картковий рахунок щедро поповнювали жертводавці, охочі послухати байки про «героїчні рейди тилами сепаратистів». Від зловживань Євгена потерпали і бійці взводу, яким доводилося заступати замість нього у позачергові наряди з охорони та оборони базового табору. Намагалися вплинути словом, прикладом тощо. Але все було марно.

Не допомогла й військова медицина. Євгена двічі відвозили в госпіталь, звідти — перекидали у лікарні й санаторії, розташовані за межами проведення АТО. Поки бойові товариші билися з ворогом, медики тижнями приводили Євгена до тями, «чистили» й усміхненого та повного життєвих сил… повертали у військову частину з діагнозом «нервово-психічний розлад на тлі епізодичного вживання алкогольних напоїв». За висновками ВЛК він був придатним до військової служби, тож ставав до строю.

Але хлопець не брався за розум. Коли ми стояли під Пісками, мало не щодня обмінювалися даними розвідки з Добровольчим українським корпусом. Задля посилення боєготовності відряджали своїх бійців на спільні тижневі спостереження за переднім краєм. Прийшла черга й «Ракети» побувати серед ДУКів, що сповідували своєрідний виховний принцип: або воюєш і б’єш ворога, або пиячиш — і б’ють тебе. Тож не минуло й трьох днів, як командир добровольців друг з позивним «Подолянин» зателефонував: «Забери свого Женю від гріха подалі… То не є вояк: ані вміння, ані бажання, одне пияцтво в голові».

Із березня цього року санкції командира військової частини стали жорсткішими, бо Верховна Рада посилила відповідальність військовослужбовців за порушення військової дисципліни. Методи впливу на цього військовослужбовця знайшлися. Офіцери провели щодо Євгена нові службові розслідування, склали кілька адміністративних протоколів, гауптвахта у військовій комендатурі стала для нього чи не другою домівкою. І в результаті — мобілізований минулої осені поїхав додому пониженим до звання молодшого сержанта. І це — не максимальне покарання.

За той рік служби я як заступник командира підрозділу не раз телефонував батькові Євгена. З поваги до офіцера, який віддав служінню Батьківщині не один рік, не називатиму його прізвища. Вплинути на сина батько не зміг, та дав командирам слушну пораду: хай всього добивається сам. На той час тривала активна робота командування щодо оформлення посвідчень учасника бойових дій військовослужбовцям безпосередньо на передовій. Тож не лише Євген, а й десяток запеклих порушників дисципліни у день звільнення отримали на руки лише документи для оформлення пільг.

Інформування родичів і знайомих бійця про те, як він боронить український Донбас, не раз приносило добрі результати. Інколи лише один дзвінок до рідних бійця змінював його життя докорінно. Наприклад, дочка одного з мобілізованих зв’язківців навчалася у Національній академії внутрішніх справ. Тож командир взводу під час серйозної бесіди з підлеглим щодо стану військової дисципліни сповістив про намір розповісти про вживання спиртних напоїв на передовій керівництву вишу. І це на нього вплинуло. У подальшій службі він неухильно тримався обітниці тверезості.

У профілактиці подібних правопорушень командирам часто допомагали контакти з редакторами друкованих видань. Більшість бійців нашої військової частини були з сільської місцевості, де й досі районні газети мають авторитет. Тому отримувати свіжі новини з самого «передка» для них велика честь. Та, окрім листа-подяки за справжнього патріота і свідомого захисника Батьківщини, земляки отримували й ганебні аркуші з фотосвідченнями та результатами так званих «задувок» у наркодиспансері. Копії цих документів надсилали родичам. Після цього починалася жорстка терапія по телефону. Через місцеву пресу шукали й дезертирів.

«Обидва призвалися зі Львова і втекли?» — не йняв віри знайомий редактор багатотиражної газети зі столиці Галичини. Недовго гаючись, він опублікував у своїй передовиці прізвища втікачів. Можливо, просто збіг обставин, чи свідомість прокинулася, або ж нестерпно стало переховуватися. Але один із них за кілька тижнів після публікації прізвищ у газеті спробував самотужки дістатися розташування своєї військової частини та… не дійшов. Попався патрулю ВСП. Тож за все рано чи пізно доводиться відповідати.

Григорій ГРЕБЕНЮК

Схожi записи: