Жан Беленюк: Борцівський килим — це мій фронт, де я борюся за перемогу України

 Жовтень 19, 2015

5418_p_12_img_0001На останній світовій першості з боротьби у Лас-Вегасі представник Центрального спортивного клубу Збройних Сил України солдат служби за контрактом Жан Беленюк ще на один крок наблизився до своєї мрії — зібрати повну золоту колекцію чемпіонатів Європи, світу та Олімпійських ігор. У фінальній сутичці на борцівському килимі (категорія до 85 кг) перед 24-річним киянином не встояв Рустам Ассакалов з Узбекистану. Про свої здобутки на спортивній арені та особливості ведення поєдинків армієць розповів читачам «Народної армії» напередодні VI Всесвітніх ігор серед військовослужбовців.

— Яка з сутичок чемпіонату світу стала для вас найбільш нервовою і напруженою?

— Перша. Вона завжди нервова, тому що багато витрачається зусиль, аби перебороти хвилювання. Складним був також мій третій поєдинок з угорцем Віктором Лоренцом. До останньої хвилини я програвав йому один бал. У нього дещо незвична, незручна манера боротьби. До кінця поєдинку довелося докласти чимало зусиль для здобуття перемоги.

— На перший погляд ви абсолютно неагресивна і неконфліктна людина. Як перед сутичкою налаштовуєтеся на боротьбу?

— А я й борюся зовсім неагресивно. Такого не буває, щоб я когось вдарив чи свідомо зробив боляче. Моє правило — залишатися спокійним і врівноваженим, боротися обдумано, без різких рухів, і не здаватися до того моменту, поки суддя не зупинить сутичку. Коли борець піддається агресії, він уже не може контролювати себе. А це — прямий шлях до поразки. Тому найкращий мій помічник — холодний розум.

— У кожного борця є свій стиль ведення поєдинку. У сутичках ви намагаєтеся підлаштуватися під суперника чи нав’язувати йому власний стиль боротьби?

— Однозначно волію диктувати свої умови, адже працювати «від супротивника» — менш виграшна тактика. Якщо дозволити супернику робити те, що він вміє найкраще, буде мало шансів на перемогу.

— А які прийоми приносять вам перемогу зазвичай?

— У фіналі перемогу мені принесла «кочерга». Так ми між собою називаємо кидок з підворотом через спину за руку. Цей прийом я постійно відпрацьовую на тренуванні, хоча в сутичках застосовую вкрай рідко. І ось бачите — він таки знадобився, «виринув» у той момент, коли був потрібен найбільше. Цей кидок наче створений проти суперників із низькою зігнутою стійкою, коли центр ваги знаходиться дещо позаду. Саме так боровся із Рустамом Ассакаловим.

Насправді у мене доволі солідний запас прийомів. Наша школа, порівняно з європейською, вирізняється різноманіттям технічного багажу. В Європі борються на одному прийомі. Зазвичай провідні європейські борці добре підготовлені функціонально. Тож у сутичці накручують темп, виснажуючи суперників і шукають момент, щоб провести той свій єдиний прийом. А ось у східноєвропейських та азіатських країнах навпаки — там у пошані різноманітна й насичена прийомами боротьба.

— З ким із суперників ви воліли б не зустрічатися на килимі?

— Вага до 85 кг, у якій я борюся, напрочуд сильна. Тут змагається близько 15 спортсменів, які реально можуть претендувати на медаль найвищого гатунку. Інтригу зберігаємо до кінця. Для порівняння, у вазі до 98 кг чи 130 кг є лише два беззаперечні лідери, а інші можуть претендувати максимум на «бронзу». А в нашій ваговій категорії кожен рік змінюються призери. Серед своїх колег-суперників мене вважають одним із найстабільніших — на усіх престижних турнірах здобуваю право піднятися на п’єдестал. Та на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро жадав би уникнути сутички лише з одним супротивником — іранцем Хабіболлою Ахлагі, який у Лас-Вегасі став третім. Уся його боротьба полягає в тому, що він намагається виштовхати конкурентів за килим. Я з ним не боровся ще жодного разу. Але мені здається, це було б непросто.

— З чим можна порівняти перемогу на чемпіонаті світу?

— Хіба що з… перемогою на чемпіонаті Європи. Боротьбою займаюся уже 15 років. Усі ці роки крок за кроком йшов до найбільшої мети — перемогти на чемпіонаті Європи, потім на чемпіонаті світу і врешті-решт на Олімпійських іграх. Тож коли ти досягаєш свого, єдине бажання у перші години і дні — тільки б це був не сон! Мою медаль приміряли, здається, усі, хто цього хотів. На Майдані під час святкування Дня фізичної культури і спорту я дозволяв це і дорослим, і дітям. А першим, хто це зробив, — став головний тренер збірної України з греко-римської боротьби Артур Дзігасов. Він повісив собі на шию усі наші чотири медалі, щоб сфотографуватися. Та й мої друзі у збірній трималися за «золото», можливо, на успіх.

— У своєму блозі ви написали, що США шокували вас. Чим саме?

— Шокував Лас-Вегас, ця столиця веселощів і азарту. У таких умовах жива людина легко зможе втратити концентрацію. А ще я вперше побачив, як це — жити згідно з буквою закону, ні на крок не відходячи від нього. На жаль, у нас багато хто думає лише над тим, як би цей закон обійти. У Штатах же все максимально чітко і правильно. Ось, напевно, тому американці й живуть з упевненістю у завтрашньому дні.

— Чому ви обрали саме цей вид спорту, а не, наприклад, футбол?

— Мій батько — з Руанди, вчився у Києві в авіаційному інституті, був льотчиком, але його відкликали назад захищати країну, коли там відбувся військовий переворот. Він загинув на своїй батьківщині, коли я був маленьким. Тож усе моє подальше життя було боротьбою. Це загартувало мене. У школі бувало, що я відстоював свою гідність кулаками. Тепер же намагаюся просто не спілкуватися з людьми, з якими мені не по дорозі. Напевно тому доля привела мене на борцівський килим.

— Розкажіть, будь ласка, про свою маму.

— Мама полюбляє пожартувати… Наприклад, якби я програв, вона спочатку поспівчувала б мені, а потім сказала б щось на кшталт: «Ти поїхав, щоб тобою килими добряче повибивали?», усіма способами підкреслюючи мою спортивну неспроможність. Проте вона чудово розуміє, що я вже відбувся як спортсмен. І ми би з нею посміялися від душі.

— Що ви відчували на п’єдесталі переможців у Лас-Вегасі, коли вам вручали золоту нагороду та лунав Національний гімн України?

— Україна — це моя Батьківщина, я тут народився і виріс. Однак не переношу, коли політики намагаються навчити мене патріотизму. Для них патріотизм — це тренд, за яким дехто намагається сховатися. Як військовослужбовець Збройних Сил України я захищаю прапор України на чемпіонатах світу та Олімпіадах серед військовослужбовців. Це мій фронт, де я борюся за перемогу своєї країни.

P.S.: На VI Всесвітніх іграх серед військовослужбовців збірна команда ЗС України з греко-римської боротьби посіла перше загальнокомандне місце, а Жана Беленюка визнано кращим борцем турніру.

Бесіду вів Микола БЛОНАР

Схожi записи: