«Там дуже гаряче, а в нього двійко малих дітей, візьміть мене…»

 Жовтень 20, 2015

5418_p_08_img_0002Старший сержант Андрій Гаврилюк загинув, захищаючи донецький аеропорт

Ми були друзями, хоча й рідко бачились. А коли траплялося поспілкуватися, могли розмовляти годинами. Андрій багато розповідав про свою маму, сестру, яких дуже любив, ділився планами на майбутнє. Навесні минулого року, коли почалася перша хвиля мобілізації, я поцікавився в нього, чи не боїться потрапити на війну.

Подивившись здивовано на мене, він відповів:

— А чого її боятись? Ми ж у себе вдома…

Після цього не зустрічалися кілька місяців. Повертаючись якось з роботи, побачив Андрія, який у військовому камуфляжі кудись поспішав. Привітавшись, пояснив:

— Приїхав додому побачитися з рідними, бо через кілька днів вирушаємо на Схід.

З подальшої розмови з’ясувалося, що за кілька тижнів до нашої зустрічі він пішов до Святошинського в місті Києві райвійськкомату і попросився до війська.

Старшому сержанту Андрію Гаврилюку випало служити в 90-му батальйоні славнозвісної

95-ї аеромобільної бригади. Посада — старший навідник взводу роти вогневої підтримки. Позивний — «Бур». Разом зі своїми товаришами захищав село Піски, Водяне, інші населені пункти.

— Якось наш підрозділ отримав наказ висунутись на захист донецького аеропорту, — згадує бойовий побратим Андрія Гаврилюка Юрій Шкабура. — Андрій, дізнавшись про це, вмовив командира взяти його замість іншого солдата. На запитання, чому він так чинить, відповів просто: «Там дуже гаряче, а в нього двійко малих дітей. Нехай поки тут звикає».

16 січня підрозділ десантників прибув у старий термінал аеропорту й одразу потрапив під потужний обстріл бойовиків.

— По нас гатила важка артилерія, танки. З кожним пострілом будівля ставала все менш придатною для укриття, але ми все ж тримались, зупиняючи вогнем спроби бойовиків проникнути в термінал, — розповідає Юрій Шкабура. — Особливо діставалося ворогу від гранатомета АГС-17, з якого вів вогонь Андрій Гаврилюк зі своїм товаришем.

Бойовики посилили натиск. 20 січня наші хлопці опинилися в оточенні. Ворог пропонував здатися. Але всі, хто був тієї ночі в терміналі, відмовилися це зробити.

Наступного ранку терористи підірвали залишки терміналу, які слугували нашим бійцям останнім прикриттям. Тих, хто міг самостійно рухатися, бойовики забрали з собою, а тяжкопоранених, серед яких був і Андрій Гаврилюк, розстріляли…

— Андрій не хотів зайвий раз нервувати нас, і тому, телефонуючи, багато не розповідав про службу, — згадує мати Андрія Людмила Федорівна. — Здебільшого цікавився моїм здоров’ям, справами сестри Олі. А ще жартував, щоб не навіювати нам сумні думки. Після того, як вперше побував у аеропорту, з гордістю повідомив, що відтепер і він є кіборгом.

— Він дуже любив життя і ніколи не говорив про патріотизм, — розповідає посивіла від горя Людмила Федорівна. — Тепер, коли його немає серед нас, я зрозуміла: Андрій ще з юнацтва був готовий до захисту рідної землі. І коли його призвали до армії, приховавши свої хвороби від лікарів, прагнув одного — чесно відслужити. Дуже захоплювався літературою. І лише сьогодні починаю розуміти, що книги, які він читав, не були випадковими. Це, зокрема, історичні романи, особливо ті, що розповідають про визвольні змагання українців, Українську повстанську армію. Перечитував «Чорного ворона», «Марусю» уславленого українського письменника Василя Шкляра тощо.

— Мій брат був справжнім чоловіком, — розповідає молодша сестра Андрія Ольга. — Ми часто з ним сперечалися з різних причин, але я завжди знала: коли він поруч — я в безпеці. Тепер мені його дуже не вистачає…

Указом Президента України старший сержант Андрій Гаврилюк за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

…Старший сержант Андрій Гаврилюк загинув. Але він залишився в серцях рідних і близьких, усіх, хто його знав. Значить, він живе. Адже людина живе, поки її пам’ятають…

Сергій ЗЯТЬЄВ

Схожi записи: