На честь десантника названо вулицю у його рідному місті

 Жовтень 1, 2015

5416_p_07_img_0002Максим Ридзанич, батько трьох дітей, добровольцем пішов боронити Україну. Він два місяці мужньо тримав оборону в донецькому аеропорту. Офіцер 90-го окремого аеромобільного батальйону загинув, рятуючи своїх підлеглих

З Іринкою Максим сидів за однією шкільною партою майже три роки поспіль. Ні, він не тягав її за коси, не ховав портфель. Навпаки — захищав та оберігав дівчинку, як умів. Одного разу на неї, відмінницю, вчителька розсердилась, і замість звільнення від здачі іспиту наказала тягнути білет з англійської мови. Сидячи в коридорі та втираючи гіркі сльози, Іра навіть не помітила, як поруч опинився Макс. Дізнавшись про таку несправедливість, він, побоюючись вчительки, зібрав свою волю в кулак і пішов на «серйозну розмову» з викладачем. Дівчина була просто вражена таким мужнім подвигом хлопця. І хоча іспит здавати все одно довелося, вчинок Макса вона оцінила…

Минув час. Життя розвело їх по різних кутках. Вона — студентка медичного вишу, він — курсант Рязанського військового училища. Вони зустрілися поглядами в потязі й були дуже раді, що доля звела їх знову. Розлучитися вже не наважились, тож за рік побралися і стали жити однією родиною Ридзаничів. Подружжя мріяло про діточок, тож, коли Ірина завагітніла, Максим просто носив її на руках.

— Я впевнений, що першим у нас буде хлопчик. Я навіть імена вже підібрав для нього. Як тобі Артур, Аристарх чи Рінат? — говорить серйозно Максим.

— Напевно, краще Рінат. У перекладі з латині це ім’я означає «відроджений», — сміючись, відповіла дружина й додала, — відродження наших надій.

Згодом у родині лунали вже три дитячі голоси — двох синів та донечки. Сім’я насолоджувалась життям сповна: турпоходи у кримські гори, велопрогулянки парком рідного міста. Батьківські збори Максим як зразковий батько не пропускав. А коли менший синочок не хотів іти до дитячого садка, то Максим, мотивуючи хлопця, став видавати йому «зарплатню».

Він був для родини кумиром. Він таким для них і залишився…

Про рішення Максима Ридзанича піти добровольцем на війну не знав ніхто до останнього. За законом батько трьох дітей не підлягає мобілізації до війська. Але для нього це було справою честі. Десантник не міг сидіти вдома, коли в країні йде війна.

— Я, мабуть, першим дізнався про його рішення, — згадує його товариш Василь Олексюк зі сльозами на очах. — Ніби на прощання він подарував мені два шеврони десантників і сказав: «Збережи їх на пам’ять про мене і пам’ятай — просто так такі шеврони не дарують».

В останню їхню зустріч Максим веселився, співав і казав Василеві: «Брате, дай мені натанцюватись і наспіватись. Давай нашу улюблену «Чорну гору». І вже за мить люди в кафе, де були хлопці, завзято підспівували хором: «Я ніколи і нікому не віддам рідного дому, гей!!!»

То була остання їхня зустріч. Взявши собі позивний «Адам» на честь свого діда — танкіста, ветерана Другої світової війни, Максим поповнив лави наших підрозділів у зоні проведення АТО.

— Не було для Адама завдань, які б він не міг виконати, — згадує друг Максима військовий капелан Анатолій Кушнірчук. — Він майже два місяці боронив аеропорт Донецька, не раз дивився в очі смерті. Я не раз бачив, як, відстрілюючись у донецькому аеропорту, Максим завзято підтримував хлопців. Зі словами пісні «Нумо, браття, всі до бою…» вони мужньо тримали свої позиції. Якось я запитав у нього: «Максе, заради чого ти живеш?» Після невеликої паузи він відповів: «Якщо я врятую хоча б одне людське життя, я з упевненістю зможу сказати, що недаремно живу на цій землі…» І тим самим ніби наврочив собі долю…

…Того дня розвідувальна група на чолі з Адамом потрапила в засідку. Ворог відрізав їх вогнем. Макс ніколи не брав із собою на завдання молодих бійців без досвіду. Незабаром по рації він почув: «Ми в засідці… Адаме, як діяти?» Не роздумуючи, командир кинувся рятувати своїх підлеглих.

Перехресний вогонь, і куля в серце, і останні слова: «Я — Адам, схоже, двохсотий…» І мертва тиша…

— Іро, це комбат… Як ти, як діти? — лунає в слухавці ледь живий чоловічий голос.

— Та добре, розмовляла з Максимом… Слава Богу, живий, — у відповідь — тиша. — Володю, у вас щось трапилося?

Розуміючи, що комбат дзвонить не просто так, жінка почала хвилюватися:

— Благаю. Не мовчіть…

— Іро, пробач… я не вберіг його, — ледь вимовив чоловік.

У той момент земля пішла в неї з-під ніг. Плакав командир, плакала вона… Ще зранку, виходячи з дітьми з дому, вона відчула різкий запах ладану та свічок. Здавалося, це був якийсь знак. Вона не надала цьому значення, але тепер…

Дітям про страшну звістку не сказали. Адже «мертвим його не бачила», скаже згодом жінка. До того ж цього дня у старшого сина Ріната змагання по боксу, на яке Максим дуже хотів потрапити, та не встиг. Здавалося, що сумна звістка облетіла всіх — побратимів, батьків, друзів. Усіх, окрім дітей. Малеча бачила, що приїжджає до їхнього дому багато людей зі сльозами на обличчях, але вірити і навіть думати про страшне не наважувалася.

Отримавши перемогу на рингу, Рінат дуже поважно вимовив: «Я присвячую цю перемогу батькові!» І крадькома додав: «Знімайте мене на телефон — баті фото покажу…» У залі залунав сміх, і лише друзі та близькі, які прийшли підтримати хлопця, не могли стримувати сліз.

Дізнавшись страшну новину, діти до останнього відмовлялися вірити в те, що тата більше немає. Вони досі сподіваються, що ось-ось відкриються ворота їхнього дому і заїде його автомобіль.

— Ви маєте відпустити його до Бога, але з найкращими спогадами та емоціями, — говорить капелан дівчинці, яка щовечора один на один розмовляє з портретом батька.

А коли на день міста вручали родині посмертну відзнаку за оборону Максимом донецького аеропорту, діти спочатку навіть відмовилися виходити за нагородою, не вірячи, що батька, який для них був кумиром, більше немає. Але в останню мить один за одним під оплески підтягнулися до сцени…

…Від того трагічного дня минуло півроку. Провести Максима Ридзанича в останню путь приїхали близько тисячі людей, серед них — молодий хлопець, якому він врятував життя.

Максимова мати уві сні бачить сина живим, щодня вона приходить до його могили. Гарний, позитивний, життєрадісний, він дивиться на своїх близьких з фотографії, а в очах — війна. Друзі Макса не видаляють смс-повідомлення від нього в своїх телефонах на згадку про ті часи, коли вони були разом. Для них він і досі живий… На його честь названо вулицю у рідному місті Буча. Пам’яті про Максима Ридзанича присвячено всеукраїнський турнір зі змішаних єдиноборств серед професіоналів.

Тетяна МОРОЗ

Схожi записи: