Пілот збитого штурмовика чотири доби виходив до своїх

 Вересень 12, 2015

5413_p_05_img_0001На допомогу нашим підрозділам, які торік наприкінці серпня під час виходу з Іловайська зазнали масованого удару зведених підрозділів бойовиків і частин регулярної армії РФ, було направлено кілька бойових літаків. Після виконання завдання, вже тримаючи курс на аеродром базування, один із штурмовиків Су-25 був збитий. Його пілот встиг катапультуватися. І от нещодавно військовий льотчик розповів нашому кореспонденту подробиці тих днів

Після вдалого виконання бойового завдання у районі Іловайська військовий льотчик 2 класу капітан Владислав Волошин, ведучий пари Су-25, повертався на аеродром базування на гранично малій висоті — 50 метрів. Така висота знижує до мінімуму загрозу потрапити в поле зору ворожих засобів ППО. Раптом на пагорбку він побачив військову техніку.

Ідентифікувати її було важко, адже система попередження літака не сигналізувала про небезпеку. Скомандувавши веденому маневрувати вліво, почав і сам спрямовувати туди літак, як раптом відчув потужний вибух у його задній півсфері. Машину струсонуло та відразу почало закручувати по осі. То була 30 хвилина польоту. Схопивши рукоятку управління правою рукою, льотчик щосили намагався стабілізувати літак, який повернуло на 180 градусів. На жаль, всі спроби були марними. У лівій руці він тримав рукоятку катапульти.

— Катапультуватися тієї миті не було сенсу, адже для цього необхідно було хоча б 80 метрів. Та й літак був перевернутий. Тож до останнього намагався вивернути його, але крен продовжував збільшуватися.

Льотчик вирішив дотиснути літак у тому ж напрямку до 270 градусів. Та як тільки той повернувся, вмить потягнув рукоятку катапульти.

Про те, що відбувалося далі, Владислав розповів наче за інструкцією. Глянув угору — парашут цілий. Вниз — вже земля та… жорстке приземлення.

Правильних дій у таких ситуаціях льотчиків вчать до автоматизму. Тож, приземлившись, відразу озирнувся, зняв ЗШ (захисний шолом — авт.) та підвісну систему парашута. Правий ліктьовий суглоб був цілком вивернутим. Проте сильного болю льотчик тоді ще не відчував.

— Стан був шоковий, я не міг зрозуміти, як мене могли збити. Як осягнув згодом, мене, імовірно, збили за допомогою нового російського «Панциря-С1», випромінювання якого наші системи попередження не бачать.

Опинившись у полі поблизу Старобешевого, льотчик міркував, як діяти далі. Навколо було чути стрілянину.

— Я знав, що в цьому районі відчайдушно б’ються з терористами підрозділи НГУ. Та як вийти до них, не мав жодної уяви. Під час таких боїв ситуація швидко змінюється, підрозділи передислоковуються. А інформації про точне розміщення наших військ у мене не було, — розповідає льотчик.

Короткими перебіжками він дістався лісу та сховався. При собі мав лише мобільний телефон.

Зв’язавшись зі штабом, він отримав інструкції від спеціально визначеного для таких випадків офіцера, який займався евакуацією збитих на території противника льотчиків. Відповідь «евакуатора» була короткою та оптимістичною: «Все зрозумів, вирушаю за тобою».

Ситуація ускладнювалася тим, що часу на очікування допомоги не було, льотчика вже шукали терористи. За оптимістичними прорахунками ситуації, найшвидше допомога могла прибути лише за добу. Тож слід було діяти самостійно.

— На околиці Старобешевого побачив покинуті будинки. В одному з них і вирішив сховатися, — розповідає льотчик. — Діставшись укриття, перев’язав та закріпив до тіла пошкоджену руку. У будинку знайшов цивільний одяг. Переодягнувся. Пам’ятав і про те, що перемовини з евакуатором могли прослуховуватися сепаратистами, тож була небезпека виявлення мого місцезнаходження.

Допомога мала прийти разом із нашою медичною колоною, що на непідконтрольних територіях під наглядом сепаратистів збирала поранених українських бійців.

— Перша ніч була безсонною, після катапультування сильно боліла спина, — розповідає льотчик. — Наступного дня біль трохи вщух, тож я вирішив оглянути місцевість навколо населеного пункту, щоб не натрапити на сепаратистів.

Два дня очікування медичної колони не дали результатів. Через зміну обставин колона не могла підібрати його, адже того разу перебувала під пильним контролем бойовиків. Зрозуміло було, що необхідно якомога скоріше виходити зі Старобешевого та рухатись назустріч допомозі.

Наступного ранку, коли тільки-но почало розвиднюватися, за підказками евакуатора льотчик благополучно проминув селище, не зустрівши жодної людини, вийшов на дорогу та… натрапив на блокпост сепаратистів.

— За інструкціями евакуатора я мав обминути його, та напередодні блокпост перенесли. Помітив його приблизно за 400 метрів. Тікати вже не було сенсу, адже вони також мене побачили. Вирішив просто йти прямо.

«Стій! Хто йде?» — зупинили бойовики.

Блокпост наїжачився кулеметами та автоматами. Перед бойовиками стояв молодий чоловік, одягнений у цивільні брюки та спортивну кофту, який притискав до себе пошкоджену та набухлу в ліктьовому суглобі руку, в іншій тримав пластикову пляшку з водою. На голові був кашкет.

— Я родом з Луганської області, тому добре знаю місцевий менталітет. Бородатим бойовикам пояснив, що йду в Роздольне до родичів, руку пошкодило під час обстрілів.

На цьому розпитування й закінчилися. Лише із бліндажа сонний голос старшого наказав: «Нехай вже йде».

Пройшовши кілька сотень метрів, льотчик відчув деяке полегшення. Проте він ще не знав, що чекає попереду. За п’ять кілометрів, зв’язавшись з евакуатором, визначилися, що його все ж таки підбере машина зі складу нашої медичної колони з пораненими. Але у визначений час вона знову не прибула.

Попри ризик потрапити в полон до бойовиків, офіцер пішов назустріч колоні. Згодом таки нагодилася й машина евакуатора. Поруч із ним була медсестра батальйону «Донбас» з позивним «Мері», яка відразу перев’язала руку, оглянула спину, надала першу медичну допомогу. Спочатку льотчика евакуювали до запорізького госпіталю, а згодом його переправили до рідної частини.

— Зустріли мене дуже радо. Навіть хотіли на руках качати, але я попросив цього не робити через отримані пошкодження, — згадує він.

Після — відпустка, лікування, операція, тривале та нудне проходження ВЛК на відновлення. Проте вже наприкінці року він приступив до виконання учбово-тренувальних польотів.

Інші матеріали на тему “ОЗБРОЄННЯ і ТЕХНІКА”

До речі, за успішний перший бойовий виліт у травні минулого року Владиславу Волошину достроково присвоїли звання «капітан». А за вмілі дії під час виконання бойового завдання у липні 2014 нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Тоді він не залишив збитого веденого льотчика, допоміг йому здійснити посадку без випущеного шасі на ґрунтову поверхню та на залишку пального благополучно повернувся на аеродром базування.

Вадим КОВАЛЬОВ

Довідник “ВСЕ ПРО СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ” для бійців та їх рідних

Розділ “ЗАХИСНИКИ ВІТЧИЗНИ”. Нагороджені та полеглі

Схожi записи: