Підступний розстріл українців, що повірили у домовленість — це ганьба росіян

 Вересень 8, 2015

5412_p_01_img_0008Оцінюючи події в районі Іловайська, що відбувалися наприкінці серпня 2014 року, українське суспільство розділилось на кілька таборів. Беручи до уваги втрати, яких зазнала українська армія, одні вважають те, що сталося, наслідком слабкого керівництва з боку командування АТО, другі — результатом неочікуваної російської агресії, треті — результатом паніки, що охопила добровольчі підрозділи, четверті говорять про поєднання всіх зазначених факторів. Примітно, що здебільшого експертами і коментаторами тих подій виступають журналісти та командири добровольчих підрозділів. А от що з цього приводу думають професійні військові.

Через сильний опір українців не пішла друга хвиля російських військ

5412_p_04_img_0002Своїми спостереженнями щодо подій під Іловайськом поділився командир загону спеціального призначення полковник Едуард Шевченко

— Мої спецпризначенці безпосередню участь у боях за Іловайськ та у виході з нього не брали, — розповів Едуард Шевченко. — Але ми мали можливість спостерігати ситуацію, яка в цей час відбувалась у тилу противника. В районі Іловайська спецпризначенці працювали після 24 серпня. Ми чітко бачили колони, що рухались у напрямку Іловайська. Без сумніву, це були росіяни, хоча не було ніяких знаків ідентифікації. По-перше, це підтверджувало радіоперехоплення. По-друге, відрізнити воєнізоване скупчення місцевих бойовиків або найманців, навіть якщо вони в минулому були військовими, від регулярних підрозділів нескладно. Одразу ж помічаєш, як командири ставлять завдання вишикуваним у строю підлеглим, як дотримується субординація в поведінці, як злагоджено і одноманітно виставляється техніка на позиціях, як діють солдати під час її маскування, як виконується інженерне обладнання позицій, ведуться переговори по радіо. А ще одноманітно пофарбована техніка і десятки інших дрібниць, які для досвідченого ока дуже помітні. По-третє, інформацію про росіян нам підтвердили захоплені в полон місцеві бойовики. Один з них, узятий в районі Гранітного, навіть жалівся, що росіяни не підпускають до місць свого розташування місцевих «бійців». За це, по аналогії з «ввічливими людьми», бойовики називали російських військових «злими людьми». Більше того, росіяни навіть могли відкрити вогонь, якщо до них наближались ополченці. Коли ми проходили по місцях, де зупинялись їхні колони чи підрозділи, бачили залишки російських сухих пайків, іноді — медикаментів.

Коли спецпризначенці діяли в районі Комсомольського, Широкого та Тельманового, вони щоразу фіксували різницю з тими бандформуваннями, з якими мали справу до цього. Така кількість БМД (бойових машин десанту), як у російських підрозділів, в українській армії могла бути тільки в 25-ї повітряно-десантної бригади.

— Це не ті 10 машин, відібрані в десантників на початку АТО, — говорить спецпризначенець, — А ще виправка, мова, форма одягу, організованість, ну все вказувало на те, що це не шахтарі з трактористами.

— Я мав нагоду поспілкуватись з тими 10-ма полоненими десантниками, про яких Путін казав, «заблукали». Брехав Путін, — продовжує полковник Едуард Шевченко. — Взяли їх у полон після того, як наша артилерія розбила колону 331-го парашутно-десантного полку. Питаю: ви що, не бачили, що мобільні телефони в роумінг перейшли? А вони відповіли, що мобільники командир роти із командиром взводу забрали ще в Ростовській області. Разом із військовими квитками. Мовляв, аби не загубили під час навчань. Я подивився перелік вилучених речей, дійсно, жодного мобільного телефона. Про те, що вони в Україні, російські десантники почали здогадуватись, коли побачили написи на дорожніх вказівниках з літерами «і» та «ї».

Як вважає спецпризначенець, під Іловайськом добровольчі батальйони в певному сенсі піддалися паніці.

— Втрати в них були незначні. Росіяни, навіть попри перевагу в особовому складі та важкому озброєнні, зазнавали відчутних втрат. Необстріляні солдати відчували страх вже після перших ударів нашої артилерії, — впевнений полковник. — Крім того, наші знали місцевість краще. За таких умов можна було успішно скористатись цими факторами. Не треба було залишати Іловайськ. У місті можна було організувати оборону і триматись тривалий час. Стіни бережуть. У нас також була схожа ситуація — у Дзержинську. Нашу групу заблокували в будівлі, бойовики вели інтенсивний вогонь — тільки з танка 21 раз вгатили. Але стіни укривають, а якби ми почали відходити, нас перестріляли б, як куріпок.

За словами офіцера, російські підрозділи зазнали відчутних втрат. Після легкого шоку, викликаного вторгненням, українська розвідка почала давати досить точну інформацію про пересування російських підрозділів, їхні зупинки та місця розташування. На кінець серпня керівництвом АТО в район уже було підтягнуто достатньо артилерії.

— Артилеристам слід за життя пам’ятник ставити, — впевнений Едуард Шевченко. — Працювали вони тоді чітко. Наша артилерія методично знищувала інтервентів. На власні очі бачив, як за нашими координатами артилеристи накривали росіян. Зазвичай ті забирали тіла своїх солдатів, але нерідко кидали, можливо, через паніку. Їх потім ховали місцеві в загальних ямах. У районі Слов’янська доводилось бачити свіжі могили, на яких на табличках був напис «Солдат». Саме через сильний опір українців не пішла друга хвиля російських військ. Другий ешелон необхідно вводити, коли перший чогось досяг. А перший ешелон суттєвих успіхів не мав. Хіба що під Іловайськом, і то це було досягнуто не в бою, не тактикою, а за рахунок російської підступності та кількості загиблих українців. У тактичному і оперативно-тактичному плані — нічого видатного. Просто закидали наші підрозділи мінами і снарядами. Тож нехай росіяни не пишаються. Іловайськ для них — не перемога. Розстріляти противника, який повірив у домовленість і не чинив опору — це ганьба. Сильні так не роблять.

Роман ТУРОВЕЦЬ

 Під час виходу з міста наші підрозділи активно підтримувала артилерія

5412_p_04_img_0001Начальник штабу — перший заступник командувача ракетних військ і артилерії Збройних Сил України полковник Юрій Ярусевич з 7 серпня по 11 вересня 2014 року координував роботу далекобійної та реактивної артилерії на всій території проведення АТО

— Всі події серпня минулого року можна поділити на два етапи — до 23 числа, коли під час проведення антитерористичної операції наші війська здійснювали ізоляцію районів, де у великій кількості перебували бойовики, та після цієї дати. До 23 серпня зона АТО була фактично розрізана нашими частинами, з одним коридором, який уможливлював відхід російських найманців за кордон. Луганськ, Донецьк та Горлівка були блоковані. Ми перекрили постачання зброї, боєприпасів та продуктів харчування терористам, які перебували в цих містах, — згадує полковник Юрій Ярусевич. — А починаючи з 23 серпня, регулярні війська Російської Федерації розпочали вторгнення. Спочатку це був потужний удар російської артилерії з їхньої території по наших командних пунктах секторів (особливо «А» і «Д»), бригад, батальйонних тактичних груп і по наших артилерійських батареях та дивізіонах. Коли у штаб антитерористичної операції почали надходити повідомлення, що обстріл ведеться з російської території, ніхто не міг повірити в такий цинізм наших «братів».

За словами офіцера, станом на 20–22 серпня українські підрозділи обійшли Іловайськ, західна його частина була під їхнім контролем. Навколо міста були виставлені блокпости. Підрозділи, які увійшли в місто для зачистки від терористів, підтримувала наша артилерія. Тож на Іловайськ українські підрозділи пішли, як зараз дехто говорить, не з «голими руками». Проте всі рішення щодо завдання артилерійського удару були виважені. І одним із пунктів застосування нашої артилерії було дотримання норм Міжнародного гуманітарного права.

— Мене вже неодноразово запитували: «Чому в Іловайську свою роль не відіграла артилерія. Не під час виходу наших військ, а саме в місті», — говорить Юрій Ярусевич. — А як ми мали застосовувати артилерію по Іловайську? Ми ж не могли стріляти по мирному населенню. Завдавали удари поблизу міста по окремих об’єктах, але не по житлових кварталах.

Тут також треба сказати, що під час іловайської трагедії у зоні АТО відбувались й інші дуже важливі події. Точилися бої за луганський аеропорт та за трасу Хрящувате-Новосвітлівка. І якби війська сектору «А» не зупинили противника, то він би вийшов на Бахмутську трасу. А це була пряма дорога на Слов’янськ. Тоді бойовики могли повністю відрізати наше угруповання, яке знаходилося під Дебальцевим.

Ще одним напрямком був сам Маріуполь. Тому що російські війська вже підходили до Новоазовська. 28–29 серпня вони зайняли цей населений пункт і до Маріуполя залишалося якихось 18–20 кілометрів. Завданням російських військових було відрізати нас від Азовського моря та за сприятливих умов просунутися вглиб нашої країни. А на цей час, скажу відверто, в Маріуполі наших військ було мало. Тому довелося цей напрямок оперативно посилювати артилерійськими підрозділами. Звичайно, гармаші самі не воюють. Та коли механізовані підрозділи побачили, що їхні спини прикривають вогневі засоби, то почали вгризатися в берег Кальміуса. І рубіж, на якому наступ росіян там було зупинено, — результат цієї роботи.

— В іловайській трагедії відіграло певну роль і вимушене залишення позицій військами сектору «Д». Як я вже говорив, цьому посприяв шквальний обстріл з території Російської Федерації, — продовжує артилерист. — Також ні для кого не є секретом, як поводилися в Іловайську добровольчі батальйони, які ставили командувачу сектором ультиматуми: «Або ви нас звідси виводите, або ми кидаємо зброю і виходимо самі». А це була досить велика кількість військовослужбовців, які також могли б давати ворогу гідну відсіч. Проте, на жаль, вони воювати відмовилися. Це також стало однією з причин сумнозвісних подій. Адже якби наші військові протрималися в Іловайську деякий час, то це місто згодом могли повністю деблокувати. Для цього, наскільки я знаю, готувалося кілька підрозділів. Але розвиток подій був такий швидкий, що рішення належало приймати негайно.

Під час виходу з Іловайська наші підрозділи активно підтримувала артилерія, яка і пробивала їм коридор. Правда, на той час у районі Іловайська надто великих артилерійських резервів не було — підрозділи артилерії виконували безліч вогневих завдань з прикриття наших військовослужбовців по всій зоні АТО.

— І ще раз хочу зазначити, що не було б ніякої трагедії під Іловайськом, якби не вторгнення російських військ, — наголошує полковник Ярусевич. — Загалом можу з впевненістю сказати, що терористи та російські найманці постійно знаходилися під нашим вогневим впливом. Вони зазнали значних втрат від нашої артилерії як під Іловайськом, так і по всій території проведення антитерористичної операції.

Роман ВУС

 Під постійними обстрілами ворога наші десантники стояли кілька діб

5412_p_05_img_000129 серпня 2014 року о 17:00 з летовища у Краматорську здійнялись чотири транспортні вертольоти Мі-8. На їхніх бортах знаходився повітряний тактичний десант — близько півсотні десантників 95-ї аеромобільної бригади на чолі з майором Петром Маснюком

Через годину під прикриттям двох Мі-24 десантники по-штурмовому (без приземлення вертольота) висадились на околиці Стили, невеличкого населеного пункту на Донеччині, що неподалік Старобешевого. На той час це була теоретично нічийна територія, але фактично вона контролювалася бойовиками.

— Нашим завданням було забезпечити вихід з підконтрольної бойовикам території військовослужбовців, які залишались там після розстрілу колон з Іловайська, — згадує Петро Маснюк, — Діяти належало разом із батальйонною тактичною групою однієї з механізованих бригад, ставши її лівим флангом. Але коли прилетіли на місце, з’ясувалось, що піхотинців немає. Там були проблеми із морально-психологічним станом бійців, які відмовлялись йти у бій. Зрештою ми залишилися самі. Страшно від цього не стало, але знати, що десь попереду діють кілька батальйонів росіян, було не надто приємно. Тим більше, що важкого озброєння ми не мали, тільки стрілецьке та боєкомплект на три дні.

Розвідники, відправлені вперед, повідомили, що Старобешеве переповнене бойовиками.

— Там були також люди в російських камуфляжах на БМД з російськими прапорами. Місцеві жителі підтвердили, що там є росіяни, — розповідає десантник. — Кожного вечора навколо селища виїжджали і ставали ворожі танки, вони виконували роль спостережних постів. Напевно, російські військові боялись, що українці підуть у наступ.

Здійснивши піший марш, українці за півтора кілометри від Старобешевого, фактично під носом у супротивника, встановили на дорозі блокпост і почали контролювати місцевість.

— Буквально за кілька годин просто на нас виїхала група бойовиків з батальйону «Оплот». Вони пересувалися на двох легковиках. Зустріти нас тут вони явно не сподівалися, тому й під’їхали впритул, відстань була не більше 10 метрів. На дорозі стояло тільки двоє наших бійців, решта розташувалися в кущах біля траси. З автівок вийшли шестеро, які тільки тоді зрозуміли, що перед ними — українські військові. Ми направили один на одного зброю, але бойовики відразу почали кричати, що, мовляв, стріляти не можна, що є домовленість, якщо ми вистрілимо, то зі Старобешевого підійде російська колона, і нас тут покладуть усіх, — розповідає офіцер. — Домовленість про припинення вогню дійсно була, тому ми їх відпустили і відразу змінили місце дислокації — відійшли метрів на 500. І добре зробили, бо хвилин за 20–30 по тому місцю почали прицільно бити міномети.

Так під постійними обстрілами десантники стояли кілька діб. Але недаремно, бо зустріли і вивели до своїх кілька груп, які виходили з оточення.

— Першу групу з п’яти бійців ми зустріли близько третьої години ночі, вони блукали навколо Старобешевого. Бійці були без зброї, пам’ятаю тільки молодшого лейтенанта, який мав при собі пістолет. Ми їх нагодували, дали одяг, хто який мав. Саме тоді до нас прийшла машина, це 72-га бригада підвозила продовольство, на ній ми й відправили бійців. Потім була друга група. Нас із ними зв’язали по мобільному телефону, — згадує десантник.

Коментуючи домовленості з росіянами щодо виходу українських військових з-під Іловайська, майор Маснюк говорить, що не бачить у цьому нічого надзвичайного.

— Це війна. Обставини, як і домовленості, бувають різні, нічого дивного, — говорить офіцер.

— Я не можу судити про ситуацію, що там склалась, бо я там не був. Можливо, було б доцільніше продовжити опір. На момент, коли постало питання про виведення підрозділів, втрати нашої сторони критичними не були. А за цей час встигли б сформувати підкріплення. Але батальйони вимагали виведення. І якщо противник сам запропонував надати коридор для виходу, то чому б не погодитися, адже це сприяє збереженню життя людей. Зрештою, якби наші виходили з боєм, були б втрати з обох сторін, це однозначно. Проте мені важко усвідомити, що домовленість про безпечний вихід так підступно була порушена російськими офіцерами. Тому сказати, що так ніхто не чинить, це практично нічого не сказати.

Роман ТУРОВЕЦЬ

Розділ “ЗАХИСНИКИ ВІТЧИЗНИ”. Нагороджені та полеглі

 

Схожi записи: