Радник замміністра про полон: “Нас обіцяли розстріляти в прямому ефірі”

 Серпень 31, 2015
5411_p_07_img_0001

Радник заступника Міністра оборони України Василь Будик

Його ім’я часто згадують у теленовинах, на газетних шпальтах, коли йдеться про звільнення українських бійців, які потрапили в полон до бойовиків: завдяки цій людині з їхніх пазурів визволено сотні людей.

Сьогодні радник заступника Міністра оборони України Василь Будик розповідає про те, як обмінюють наших солдатів та офіцерів на бойовиків, хто допомагає в цьому процесі, що відчуває людина, якій залишилося жити кілька хвилин.

— Василю Володимировичу! Ви онук і син радянських офіцерів, народилися і виросли в Грузії, навчалися в радянському військовому училищі. З Україною вас ніщо не ріднить. А тепер, ризикуючи життям, намагаєтесь їй допомогти. Чому ви це робите?

— Я виріс і виховувався у типовому радянському середовищі, батько, дід, інші родичі були комуністами, але (тривала пауза), мабуть, вони мене правильно виховували, якщо я тут і роблю те, що роблю.

Що таке війна, знаю не з розповідей, а пройшов її ще на початку 90-х, коли Грузія воювала з Абхазією. Ті події також відбувалися за сценарієм, схожим на донбаський.

Знаєте, те, чим сьогодні займаюсь, є справою особистої честі: росіяни, вірніше, російські спецслужби вбили моїх батьків, а голови їхні виставили на парканах. Яка ще потрібна поважна причина, щоб я був тут?

Зі своєю майбутньою дружиною познайомився в Україні. Загалом мені дуже подобається Україна, і люди, які живуть на цій землі. Сподіваюсь, тепер вам зрозуміло, чому я це роблю?

Якщо вас цікавить більш конкретно, як я почав займатись звільненням заручників, то тут потрібно здійснити невеличкий екскурс у минуле.

На початку травня 2014 року, коли Донеччина вже фактично перебувала під контролем сепаратистів, я на свій страх і ризик поїхав до Горлівки, щоб їм протидіяти.

Коли б мене не видали терористам, то, гадаю, вони б нізащо не вирахували, хто я такий і навіщо приїхав до міста. А так… Я потрапив до рук терористів, виходячи з магазину.

Спротив чинити не намагався, адже розумів, що мене б одразу знищили. Згодом мені «влаштували» зустріч із Ігорем Безлером — одним із ватажків терористів, більш відомим як “Бєс”.

— І почалися суворі допити?..

— «Суворість» з’явилася згодом, а спочатку цілком пристойно намагалися з’ясувати, хто я, звідки приїхав і з яким завданням.

— Легенду напоготові мали?

— Не встиг. До того ж необхідність у ній відпала, тільки-но відібрали мобільний телефон і знайшли в ньому знімки, де я з Дмитром Ярошем. Після цього зрозуміли, що маю зв’язки з “Правим сектором”, який вони люто ненавиділи.

— Телесюжет про розстріл терористами двох українських офіцерів обійшов ледь не всі провідні телеканали світу. Кажуть, що одним з них були ви…

— “Бєс” вирішив обміняти мене і полковника СБУ Олександра Васющенка на офіцера ГРУ Росії, але чомусь передумав, обравши замість нього Ольгу Кулигіну — російського політтехнолога, автора проекту “Русская весна”. Але обмін не відбувся, через що він розлютився і вирішив влаштувати нам показовий розстріл.

— Вам, зрозуміло, неприємно згадувати цю процедуру, але, якщо можете, то все ж таки розкажіть про неї…

— Мене і Васющенка підняли серед ночі, сповістивши, що жити нам залишилося лічені хвилини, бо Олександр Турчинов, який на той час виконував обов’язки глави держави, відмовився проводити “будь-які обміни”.

Після цього нам зв’язали руки, обмотали скотчем голови і повели до підвалу. Стоячи біля стіни, чули, як “Бєс” безуспішно намагався з’ясувати, чому не доставили Кулигіну. Нам сказали, що “розстріл буде відзнятий на плівку і транслюватиметься по всіх каналах”.

Цей покидьок, мабуть, сподівався, що ми впадемо на коліна і весь світ побачить, як ми просимо пощади!

— Ви подумки прощалися з життям?

— Кажуть, що в людини за мить до смерті перед очима «прокручується» все її життя. У мене чомусь такого не було. Я лише просив Господа Бога пробачити мені всі гріхи, які скоїв на землі.

— У сюжеті лунають постріли, люди падають. А як насправді все відбувалося?

— Коли ми вже прощалися з життям, до «Бєса» підійшов бойовик і порадив йому не вбивати нас, мовляв, який з цього зиск? При цьому він запропонував нам укласти своєрідну угоду: якщо ми після перших пострілів, зроблених холостими набоями, миттєво впадемо, то залишимося живі. Якщо ж ні, то загинемо, бо наступними будуть уже бойові.

— Скільки часу провели в неволі? І чи вірили, що про вас не забули?

— Вісімдесят вісім діб перебував у полоні. Щодо віри… Мені дійсно хотілося в це вірити, я сподівався, що мої друзі по своїх каналах все ж вирахують місце мого перебування і зроблять усе можливе, щоб визволити мене.

— Як бойовики ставляться до полонених? Чи піддають фізичним тортурам, принижують людську гідність, як це було під час так званого параду в Донецьку?

— По-різному. Це залежить від людей, які їх утримують та охороняють. Наприклад, у Донецьку і Луганську — «столицях республік» — існує «влада».

З людьми, які позиціонують себе з нею, ми постійно контактуємо. Якщо не можемо з якихось причин, які, як правило, не залежать від нас, звільнити людей, то намагаємося домовитись з тією стороною, щоб вона перевезла їх у Донецьк до будівлі, де раніше розташовувалася СБУ, а зараз утримуються наші солдати й офіцери.

— А чому саме туди?

— Лише туди ми можемо передавати продукти харчування, медичні препарати, одяг і дізнаватися, чи доходить все це до них. В інших же місцях, за нашими даними, умови утримання значно гірші, до того ж людей там принижують і морально, і фізично.

— Як ви з’ясовуєте місця утримання бранців?

— Інформація надходить з різних джерел, розкривати які я не можу. Головне, що в більшості випадків вона є достовірною. Отримавши дані, які нас цікавлять, виходимо на контакт з людьми, від яких залежить доля бранців, та домовляємося про обмін. Загалом цей процес, залежно від обставин, може бути досить тривалим і морально виснажливим.

— Сьогодні в Міноборони функціонує координаційний центр звільнення заручників. Розкажіть, будь ласка, хто увійшов до нього та чим конкретно вони займаються.

— Центр займається пошуком і звільненням заручників, а працюють у ньому небайдужі до чужого горя люди — справжні патріоти України, які демонструють свій патріотизм не з телеекранів, а конкретними справами, ризикуючи власним життям. Більшість із них неодноразово потрапляли в ситуації, коли їхні життя висіли на волосині. Але Бог милував.

— Українська сторона має «тузів», яких тримає для якихось надзвичайних ситуацій? Наприклад, щоб обміняти їх на українського військового високого рангу.

— Звичайно.

— Сьогодні аналогічний центр діє і при СБУ. Можливо, доцільно об’єднати їх в один, щоб не було дублювання функцій, плутанини?

— Питаннями звільнення заручників від імені нашої спецслужби займається Юрій Тандіт — людина, яка багато зробила для того, щоб вирвати з підвалів «донецької Луб’янки» сотні людей. Ми часто контактуємо, я його дуже поважаю. Щодо плутанини та інших негараздів можу сказати одне — цього практично не виникає, адже кожен знає свою роль та місце у процесі звільнення заручників.

Проте координуючий орган може бути створений, але саме при Міністерстві оборони, оскільки левова частка військовослужбовців — учасників антитерористичної операції — є солдатами й офіцерами саме Збройних Сил.

До того ж вітчизняне оборонне відомство, за всієї поваги до інших силових структур, які беруть участь в АТО, докладає чималих зусиль для звільнення заручників і має найбільше можливостей для цього. Насамперед йдеться про забезпечення транспортом, надання медичної допомоги, перетин блокпостів тощо.

— Хто входить до складу вашої групи?

— Це, зокрема, полковник Костянтин Оборін, підполковники Микола Гордієнко, Ігор Куракса, моя дружина Наталя тощо. Всі вони є людьми, які щиро вболівають за долю співвітчизників, що опинилися в неволі, і докладають титанічних зусиль для їхнього звільнення. Також зазначу, що від тих, хто потрапив у полон до бойовиків, ні держава, ні суспільство не відвертаються.

Бесіду вів Сергій ЗЯТЬЄВ

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: З полону бойовиків звільнено 12 українських військових

Схожi записи: