На “нульових” позиціях стріляють щодня. Репортаж із передової

 Серпень 18, 2015

Третій батальйон 54-ї бригади зараз перебуває в обороні, але його бійці налаштовані на виконання будь-якого завдання

Це був не перший візит журналістів «Народної армії» до підрозділів 54-ї окремої механізованої бригади, тому зустріли нас тут як старих знайомих.

5409_p_04_img_0001Командир блокпоста «Говерла» старший лейтенант «Сан Санич» зручно схрещує руки на автоматі на грудях:

«Скажу вам, розвідка в бойовиків працює непогано. Через добу після нашої передислокації на цей напрямок вони вже знали мій позивний та номер мобільного. Дзвонили, намагались спілкуватись.

А сьогодні вони першими «привітали» мене з днем народження. Як почали гатити по нас з гранатометів та кулеметів приблизно о дванадцятій ночі, так десь о четвертій закінчили.

Снайпери їхні також «поздоровляли» — метрів з двохсот. А от вранішні привітання були вже приємнішими. Дзвонила кохана донечка Юля, їй тринадцять. Потім оригінально поздоровив штаб частини».

Офіцер розповідає, як його терміново викликало командування. Зізнається, що їхав до штабу і сушив голову здогадками, де ж його хлопці «накосячили».

Та замість неприємностей його чекало привітання старших командирів і два подарунки: торт і водяний іграшковий пістолет. На війні гумор особливий.

— «Стрілка», «Стрілка»! Вистав подвійні оченята. У нас гості, — дає по радіо команду підлеглим «Сан Санич», а нам наказує не виходити на середину дороги, яка добре прострілюється. Пояснює. — Річ у тому, що ми стоїмо за триста метрів від лінії розмежування. За місяць нас чотири рази обстрілювали з мінометів, зокрема 120-міліметрових. Двічі на тиждень, наче за графіком, б’ють зі станкових гранатометів.

Стрілянина, звичайно, щодня. В мене за місяць двоє поранених. Обом хлопцям по 19 років, обидва хотіли вступати до військової академії у Львові. Але одному з них відірвало долоню…

Командир веде до укріплень ще одного відділення роти — «нульового», від якого до ворожих позицій кількасот метрів.

— Бачите наш прапор, — показує рукою на стяг над укріпленнями. — Хочу його на Кремлі встановити. Жарт не без сенсу. Бо наш третій батальйон налаштований на виконання будь-якого завдання, воює належно.

Поряд лунають кілька вибухів, виникає перестрілка.

5409_p_04_img_0003Почалося, — зітхає заступник командира батальйону по роботі з особовим складом капітан «Петрівна».

Вона була мобілізована добровольцем. Але, відвоювавши рік, залишилась служити за контрактом. Каже мені, що поки тут гинуть українські чоловіки, вона буде поряд з ними та не сидітиме склавши руки. Дещо, мовляв, уміє.

Однак стрілянина швидко вщухає. Командир хвалиться інженерним обладнанням блокпоста.

З його слів, раніше багато хто з його хлопців до серйозних боїв був не зовсім готовий, лінувався брати до рук лопату та носити колоди. Але тепер самі підходять і питають, де і що треба закопати або зміцнити додатково.

«Сан Санич» показує на ще один український прапор у селі Катеринівка:

— Це пастка, організована бойовиками. Нещодавно на цей прапор «купилася» розвідувальна група нашої бригади. У селі майже ніхто не живе, та хлопці подумали, що там з’явився підрозділ «сусідів». Потрапили в засідку. Були поранені і в самій групі, і в екіпажі бойової машини, яка прийшла на допомогу. Але з бою вийшли всі.

Знайомимось з бійцями на посту, з «оченятами». Цього разу в ролі «оченят», тобто спостерігача, п’ятдесятирічний Володимир. Він «афганець», має державні нагороди, у військкомат прийшов добровольцем.

У нас виявився спільний знайомий — однолітка, також «афганець», тому відразу знайшли спільну мову:

— Звідки вас турбують найбільше?

5409_p_04_img_0002Володимир показує в амбразуру:

Он ту лісосмугу бачиш? Снайпер підходить метрів на двісті. Робить постріл і миттєво відходить. Он там, десь за кілометр від наших «їжаків», у них опорний пункт. Б’ють з російського модернізованого станкового гранатомета, дальність стрільби — більше двох кілометрів.

Ми зі своїх звичайних АГС у відповідь не дістаємо. Звідти працюють міномети, дивись праворуч — все поле у вирвах. Загалом противник нам нудьгувати не дає. І сусідам також, їх постійно «промацують» диверсанти…

«Петрівна» на УАЗику везе нас до наступного опорного пункту. Він утримує позиції на панівній висоті, звідки прострілюється простір на кілька кілометрів. Заступник комбата тут же занурюється у свої щоденні справи. А я спостерігаю, з якою величезною повагою ставляться до сорокатрьохрічної жінки буквально всі бійці та командири.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: “Говерла” перед Первомайськом. Як тримає оборону передовий блокпост

Один із вартових помітив мою реакцію: «Ми за «Петрівною» — як за стіною. Жоден з нас, наприклад, не займається оформленням посвідчення учасника бойових дій. Вона все робить сама. Кожен у неї на виду, про кожного все знає.

Але не подумайте, начебто вона янголятко. Коли все йде добре, вона спокійна й ділова. Та якщо хтось, борони боже, щось серйозно порушить — ховайся. Не подивиться ні на заслуги, ні на вік, ні на статуру. Мізки «промиє» по повній програмі».

5409_p_04_img_0004Мою увагу привертає ще один вартовий. Знайомлюсь. Позивний — «Лісовик».

Позивний до нього наче прилип після того, як чоловік у віддаленому секреті провів під обстрілами кілька діб. Але виконав поставлене завдання і вижив.

«Лісовику» 56 років, у нього три доньки та троє синів, семеро онуків. До військкомату за повісткою на мобілізацію сам добровільно ходив тричі.

Його старший син відвоював в АТО рік і демобілізувався. Зараз «Лісовик» — старший стрілець.

— Ви тут для ворожої артилерії — як на долоні…

А нічого. На днях, бачите, з-за того правого терикона били їхні чи то гаубиці, чи то «саушки». Поклали нам за спини два десятки снарядів. Зрозуміло, отримали у відповідь, з чого маємо. Вони в нас також як на долоні, але ми стоїмо вище, нам стріляти зручніше. Мовчать поки що…

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: