“Ми — лікарі душі”. Військовий капелан Альона служить під Донецьким аеропортом

 Серпень 6, 2015

5408_p_14_img_0001В неї восьмеро дітей. Старшому сину 24, молодшій донці — 4, є онуки. Альона зараз на війні в бойових порядках 93-ї окремої механізованої бригади під Пісками. Вона — військовий капелан.

Вже через хвилину спілкування я відніс Альону до шанованої мною категорії людей, яких про себе називаю «світлими». Від них зразу віє людським теплом і щирістю. Є в них й характерна зовнішня прикмета — «сяючі» очі. Такі очі наче випромінюють щось особливе, чому ти просто мусиш вірити.

Розмовляємо в тіні дерев, де тихо.

— Альоно, назвіть мені хоча б одну причину, з якої ви тут, на фронті, а не біля чотирирічної молодшої доньки та інших сімох дітей.

— Назву три. Перша — саме діти. Логіка проста: для того, щоб у них все було гаразд вдома, я повинна бути тут. За меншими дітьми доглянуть бабуся й виховані мною дорослі діти. Друга причина — я українка й хочу зупинити сепаратистську чуму якнайдалі від рідної домівки. Третя складніша. Взагалі я розпочинала з друзями допомагати фронту як волонтер. Але за кілька місяців поїздок на передову ми зрозуміли, що духовна підтримка для хлопців на фронті набагато важливіша, ніж речі чи їжа…

Альона уважно прислуховується до звуків близьких артилерійських вибухів на окраїнах Пісків. По позиціям бригади ворог б’є з крупного калібру.

— Не страшно?

— Всім страшно. Але якщо ви вмієте свій страх контролювати й по можливості ним керувати, він стає вашим помічником. Контрольований страх додає обачливості, обережності, іноді наснаги.

— Ви говорите як професійний психолог.

— Так і є. За першою освітою я вчитель, вивчала психологію, є база знань. Другу освіту отримувала вже в міжконфесійному батальйоні військових капеланів. Нам читали дуже серйозний курс прикладної психології та польової медицини. Це раніше на фронт попадали просто патріотично налаштовані «проповідники». Зараз все інакше, без такої підготовки вас до передових позицій просто не допустять командири. Ще вас тут не буде, якщо ви виділяєте в роботі свою конфесію між інших. Я вам навіть не буду казати, до якої конфесії належу сама. На фронті для нас це не важливо. У кожного з нас свій шлях до Бога і право вибрати одну з його церков.

Мимо нас проходять до батальйонної їдальні бійці бригади, які прибули на короткий відпочинок в ближній тил. Спостерігаю, з яким теплом вони вітаються з Альоною, й знову повертаюсь до теми:

— Що тоді дійсно важливо для капелана?

— Лікувати зранені душі. Багато у кого з хлопців після важких боїв «зриває дах». Післябойовий травматичний стрес — це річ, з якою не шуткують. Наприклад, був випадок. У хлопця стався раптовий психічний розлад прямо на передовій. Висмикнув з гранати кільце, хотів скоїти самогубство. Добре, я була поряд. « — Подивись навколо, — кажу, — сам загинеш і братів покладеш. А можеш зразу не загинути й скніти калікою до кінця життя. Воно в тебе одне, сім’я є в тебе, в неї горе принесеш, діти будуть сиротами…» Спрацювало, хоча потім ми з ним ще дуже довго розмовляли. Я заспокоїлась, коли він сказав, що був в той момент дурнем.

— Що для вас важче всього на фронті?

— Для хлопців я «своя». Після окопів вони на мене навіть як на жінку не дивляться, стаю для них просто бойовим товаришем. Вони розкриваються, охоче розповідають про глибоко особисте. Важливо і в той же час важко — уважно слухати їхні історії, сприймати море потужних людських емоцій. Якщо ти не перепускаєш все це через власну душу, не рвеш власне серце, тобі в капеланах не місце. Але натомість ти отримуєш не менший чим у бійців стрес. Тому кожен з нас має серед колег-капеланів духовника, який допомагає з цим впоратись.

— Який незвичний випадок був у вашій практиці?

— Є в мене подруга, вдова «кіборга». Звати Ольгою. Чоловік загинув в Донецькому аеропорті 20 січня, але його тіло упізнали й поховали тільки нещодавно. Сиротами залишились двоє малолітніх діточок. Ольга рветься воювати на передову з автоматом у руках. Та я вважаю, що жага помсти — не кращий радник в такій ситуації. Зараз заберу її собі під крило медсестрою. Тим більше, що вона медик за фахом. Дітей доглянуть друзі, а вона тут побачить, що біль ятрить не тільки її рани…

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: