“Я не міг сидіти вдома, коли син поїхав у зону АТО”

 Липень 19, 2015

5405_p_10_img_0001У підрозділах, задіяних в АТО, подекуди воюють по кілька представників однієї родини

Українці однієї великою і дружною сім’єю стали на захист своєї землі. Хтось першим зустрічає ворога на передовій, хтось ремонтує військову техніку, хтось на волонтерському фронті…

У підрозділах, задіяних в АТО, подекуди воюють по кілька представників однієї родини. Коли їхні шляхи пересікаються — це величезна радість обняти батька чи брата, міцно потиснути руку й поговорити з племінником, кумом чи похресником.

Така щаслива історія трапилася і з нашим колегою — військовим журналістом газети «Народна армія» капітаном Валентином Шевченком. На Донеччині він зустрів свого батька, в минулому — льотчика-винищувача, командира авіаційної ескадрильї, а зараз — офіцера мотопіхотного батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади майора Віктора Шевченка.

Військовий пенсіонер у свої 50 не зміг дивитися по телевізору сюжети з АТО, не всидів вдома й пішов у військкомат. Утім про все по черзі…

Він народився на Закарпатті. В його родині всі були військовими: і дід, і батько — фронтовик Федір Йонович. І сам Віктор Федорович твердо вирішив зі своїм старшим братом Валентином, до речі, воїном-інтернаціоналістом, продовжити сімейну династію.

— У 16 років з дозволу командувача Військ протиповітряної оборони я вступив на льотний факультет Ставропольського вищого військового авіаційного училища льотчиків та штурманів. За рік, у сімнадцять, піднімав у небо реактивні літаки, а за кермо автомобіля тоді сісти не міг — не доріс, — з усмішкою пригадує колишній льотчик.

Офіцерську службу розпочав у Смоленську, в 401-му полку винищувальної авіації. Частина була особливою, адже прикривала небо над столицею Радянського Союзу.

— У 1991 році, коли Україна набула незалежність, я вирішив повернутися на Батьківщину. Переводився вісім місяців, але зрештою добився свого й потрапив у Івано-Франківськ. Тут стояв полк винищувальної авіації на МіГ-29. Тож довелося освоювати ще один тип літака, — говорить офіцер.

Загалом за свою льотну практику майор Віктор Шевченко освоїв 5 типів літаків, налітав понад тисячу годин, здійснив близько 80 стрибків із парашутом. Закінчив службу 1996 року командиром авіаційної ескадрильї, що дислокувалася у Стрию.

У 32 роки, ставши молодим військовим пенсіонером, Віктору Федоровичу довелося ще раз шукати своє місце в житті.

— Ким я тільки не був… І бізнесменом, і депутатом Мукачівської міської ради, і заступником головного редактора з матеріально-технічного забезпечення газети «Старий замок». А останнє місце роботи — начальник центру надання адміністративних послуг Мукачівської районної державної адміністрації, — розповів співрозмовник.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Сапер “Ді” повернувся з Іноземного легіону і захищає Донбас разом із братом

Саме звідси Віктор Федорович і подався в міський військкомат, хоча його вік дозволяв спокійно сидіти у затишному кабінеті й продовжувати діяльність державного службовця.

— Я бачив, із якими труднощами йде мобілізація, як згодиться досвід старшого покоління офіцерів. Та й як я міг сидіти вдома, коли мій син укотре поїхав у зону АТО, — говорить Віктор Федорович.

Працівники військкомату ніяк не могли знайти льотчику-винищувачу належну посаду. Та він і не просив чогось особливого, а просто хотів служити. Тому «вхопився» за вакансію командира мотострілецького взводу, попри звання старшого офіцера і службу в елітних підрозділах Повітряних Сил.

Із середини вересня минулого року він перебуває в зоні АТО. За цей час побував у багатьох місцях, виконував різні завдання, не цурався жодної роботи. Та, безперечно, найкращим моментом його перебування в зоні АТО стала зустріч із сином.

До речі, для капітана Валентина Шевченка це вже третя ротація в зону АТО. Тож двом бойовим офіцерам є про що поговорити. А коли вони разом зателефонують дружині й матері Світлані Олексіївні, то й у неї на серці стає легше і спокійніше. Й одразу ж «контрольний» дзвінок невістці Оксані — військовослужбовцю зенітної ракетної бригади та трирічній онуці Карині.

Залишається побажати й іншим військовим у зоні АТО, в кого тут служать рідні й близькі, щоб їхні доріжки часом теж пересікалися. Адже кращої душевної насолоди й розрядки на війні годі й чекати.

Віталій СТЕЧИШИН

Схожi записи: