Донбас захищають батько і син

 Липень 9, 2015

5404_p_08_img_0001Він отримав важке поранення у січні поточного року поблизу Донецька під час чергового обстрілу наших позицій з «Градів». Начальник інженерної служби 79-ї аеромобільної бригади підполковник Валерій Боіштян подивився на годинник — 14.00. На душі було тривожно, подумки він, як і зазвичай, був поряд із сином Дмитром — лейтенантом, командиром взводу тієї ж славетної 79-ки, який, можливо, саме цієї миті пробивався до своїх в аеропорт, щоб вкотре доставити туди продовольство, боєприпаси та евакуювати поранених «кіборгів».

Лише ближче до вечора обстріли вщухли. Треба було оглянути техніку, перевірити, чи вціліла. Офіцер вибіг з укриття, але раптом його відкинуло вибуховою хвилею: поранення, контузія… Валерій розплющив очі вже в районній лікарні. Він не приходив до тями декілька годин. Не знав він тоді і про те, що двох солдатів, які були поряд з ним під час обстрілу, немає серед живих. Не знав, що евакуйовував його з поля бою син.

Дмитро почув про поранення батька в радіоефірі. Тоді він був поза вогневим контактом з бойовиками. Одразу кинувся до батька. Мороз пробивав наскрізь, а він, низько схиляючись до рідної людини, повторював: «Тримайся, батьку, тримайся, все буде гаразд!»

Батько вижив. Це була вже друга його війна. Валерій Боіштян — воїн-«афганець», миротворець, нагороджений орденами Червоної Зірки, Данила Галицького та медаллю «За бойові заслуги». Він родом з села Новоселівка, що на Одещині. Виріс у звичайній родині сільських трудівників. У дитячі роки якось подивився відому радянську художню кінострічку «В зоні особливої уваги» і після цього вже без тільника та блакитного берета себе не уявляв.

Після закінчення школи хлопці-однокласники роз’їхалися. Валерій направився в Рязань, вступати до училища ПДВ. Але того літа 1985-го стати курсантом йому не вдалося. Конкурс у десантне училище був 25 абітурієнтів на місце.

— Я знав, що при вступі до військового училища мають перевагу ті, в кого є досвід строкової служби. Незадовго я опинився в навчальній військовій частині у Фергані, — розповідав мені у палаті Військово-медичного клінічного центру Південного регіону підполковник Боіштян.

Статус та призначення цієї «учебки» багато в чому визначали перспективи подальшого проходження служби. А палюче узбецьке сонце немов перевіряло радянських солдатів на стійкість. Коли ж командири, пильно вдивляючись в обличчя молодих і необстріляних «жовторотиків», перед строєм питали хлопців про те, чи є ті, хто не готовий виконувати інтернаціональний обов’язок в Афганістані, жоден з автобату, де служив Валерій, не зробив крок уперед.

Він потрапив служити в повітрянодесантну

дивізію. Спочатку обіймав посаду сапера-розвідника, згодом став командиром відділення та механіком-водієм бронетранспортера взводу інженерної розвідки. За півтора року служби в Афганістані він більшість часу провів на «бойових». Проводив розвідку гірської місцевості, маршрутів, забезпечував проходження наших колон з пальним, продовольством та боєприпасами, прикривав товаришів з розвідроти. Не всі з його товаришів повернулися з відрядження до Афганістану живими. У тій чужій країні загинули Ігор Шохін, Ігор Долгополов, старший лейтенант Валерій Хован.

Навесні 1988 року Валерій Боіштян повернувся на Батьківщину з орденом Червоної Зірки та медаллю «За бойові заслуги». Воїн-«афганець» не повернувся в цивільне життя. Поїхав до Самарканда, склав вступні іспити, 10 днів відпочив у відпустці, а за цим — у Кам’янець-Подільський, в десантний взвод (його взводний підказав, що десантників випускають не лише в рязанському училищі).

У цьому місті, вже другокурсником, на одному з училищних вечорів він познайомився із симпатичною дівчиною Людмилою. За 9 місяців вони одружились, а ще за 9 місяців у них народився син Дмитро. Тож до першого місця офіцерської служби до Миколаєва влітку 1992-го вони їхали втрьох.

У 79-й аеромобільній бригаді цей офіцер чесно несе службу понад 22 роки.

Разом з підрозділами бригади в липні минулого року в зоні АТО опинився і підполковник Боіштян.

Торік улітку близько місяця він знаходився в оточенні. 79-та стояла неподалік українсько-російського кордону. Разом з прикордонниками десантники прикривали від проникнення живої сили та озброєння противника один з районів Донбасу. Підполковник Боіштян бачив та добре знав, звідки і хто вів вогонь по наших позиціях. Коли наші «блакитні берети» зробили тактичний хід, зокрема, зайняли важливі позиції та виставили інженерні загородження, то вогонь вівся вже з території Росії. Із «Градів», іншого смертоносного озброєння прикордонників і «крилатих піхотинців» обстрілювали вдень й вночі. Наші підрозділи намагалися витіснити щільним вогнем. Кільце навколо українських військових поступово стискалося, шляхи підвезення та евакуації блокувалися, відчувалась нестача продовольства, пального, боєприпасів. Тому командування ухвалило рішення — пробиватися з оточення до своїх.

Ворог очікував на прорив десантників на одній з ділянок місцевості. Звісно, розставив засідки, приготував артилерію. Але бойовики не усвідомили, з ким мають справу. Так, десантники подовжили маршрут відходу на кілька десятків кілометрів, але таки вийшли до своїх завдяки тактичній хитрості.

В ніч з 7 на 8 серпня Валерій повернувся до Миколаєва. Дружина, звісно, розплакалася, просила чоловіка, щоб він більше нікуди не їхав. А син? Він тримався, по-чоловічому міцно обійняв батька, а в його очах світилося рішення, яке він для себе вже ухвалив, але поки що не хотів нікому розповідати.

Командування частини надало Валерію 20-денну відпустку. Разом з Людмилою він поїхав до рідних у місто курсантської юності Кам’янець-Подільський. Трохи відпочив, відійшов від пережитого, а тут — дзвінок від невістки Юлії. Стривоженим голосом вона розповіла, що Дмитро звільнився з міліції. Тепер він вже не оперативний працівник, а командир розвідвзводу тієї же 79-ї аеромобільної бригади.

Утім таке рішення було закономірним. Дмитро з дитинства бажав йти офіцерським шляхом, як батько. І морально, і фізично він був готовий до цього. Батько прищепив сину любов до спорту. У Дмитра 1-й дан з рукопашного бою, він — чемпіон Європи серед юніорів, призер першості світу.

— Як і невістка, дружина, звісно, дуже засмутилася. Воно і зрозуміло: чоловік був на війні, а тепер і син там буде. Але я відмовляти сина не став. Знаю, що коли він щось вирішив, то це твердо, — з гордістю сказав Валерій.

Вони зустрілись наприкінці серпня як батько з сином і як однополчани. У вересні підполковник Боіштян знов вирушив на Донбас, а Дмитро у складі свого підрозділу — на Херсонщину, в резерв з прикриття кордону з анексованим Кримом.

А у грудні доля звела їх вже на південному фронті, біля Маріуполя. Батько забезпечував виконання бойових завдань, а син їх практично реалізовував. Відтоді понад місяць вони разом захищали Україну: батько за сина, син за батька. Разом виконували завдання й поблизу донецького аеропорту…

В’ячеслав ДІОРДІЄВ

Схожi записи: