Чемпіони перемагають завжди

 Липень 2, 2015

5403_p_06_img_0001Старший сержант Шишкевич застав той період, коли батальйон «Горинь» виконував бойові завдання, маючи тільки легку стрілецьку зброю, а з транспорту — кілька стареньких шкільних автобусів та легковиків

Майстру спорту міжнародного класу, чемпіону Європи та багаторазовому чемпіону України з пауерліфтингу Анатолію Шишкевичу зараз сорок п’ять років. Уже дев’ятий місяць він служить в одному з підрозділів 2-го окремого мотопіхотного батальйону «Горинь». Найбільше бажання Анатолія — якнайшвидша перемога над загарбниками та повернення в рідне село до півсотні юних вихованців заснованого ним спортивного клубу.

Загалом і сам Шишкевич, і його спортивний клуб — унікальні. Уявіть собі пересічне українське село, в нашому випадку — Павлівку Херсонської області на самісінькому кордоні з Кримом. Село має звичайнісіньку інфраструктуру, за якої наявність гарного спортзалу поза будівлею школи вважалося мрією. 2002 року Анатолію набридла ситуація, коли молодь витрачала дозвілля на цигарки та випивку. Він вклав у справу власні гроші, надихнув на інвестиції в здоров’я молоді місцевих підприємців та на базі комунального приміщення створив професійний тренажерний клуб.

На момент мобілізації Шишкевича в клубі тренувалося понад п’ятдесят юнаків і дівчат та майже стільки ж дорослих. Деякі мешканці навколишніх сіл регулярно приїздили на заняття за будь-якої погоди за десятки кілометрів. А результати роботи сільського тренера просто вражають. У вересні 2013 року вперше на території України в Черкасах проводився чемпіонат Європи під егідою Всесвітньої бездопінгової федерації пауерліфтингу. В змаганні з 250-ма учасниками з 13 країн світу сільські спортсмени посіли п’ять перших та чотири других місця, а сам Шишкевич виборов першість у жимі штанги лежачи з чемпіонським результатом у своїй ваговій категорії в 220 кілограмів.

Коли відбулася анексія Криму, а на Донбасі розгорілася війна, Анатолій передав справу сину Богдану — також майстру спорту з пауерліфтингу, а сам пішов до військкомату за повісткою й через два дні вже був у навчальній військовій частині.

Старший сержант Шишкевич застав той період, коли батальйон «Горинь» виконував бойові завдання, маючи тільки легку стрілецьку зброю, а з транспорту — кілька стареньких шкільних автобусів та легковиків. Доозброювали та дооснащували частину вже в зоні АТО безпосередньо в ході бойових дій.

А як саме батальйон воював та воює, може свідчити наполегливе прагнення ворожих засобів масової інформації впливати на моральний настрій бійців та членів їхніх родин через фейкові повідомлення про нього. Вже кілька разів ворог віртуально повністю знищував «Горинь» то за допомогою вогню із РСЗВ «Град», то в прямих бойових зіткненнях. Бійці батальйону висміюють ці побрехеньки. Вони дійсно тривалий час перебували в районах постійних обстрілів із «Градів» та великокаліберної артилерії, обстріли зі стрілецької зброї для них звичне явище. Але втрати в частині мінімальні, що сам Шишкевич коментує так:

— Ворог мислить застарілими категоріями і ще погано розуміє, що українська армія вже інша. Вона навіть краща, ніж була за радянських часів, коли я служив строкову. Добре пам’ятаю знущання з молодших за строком призову, хамство командирів, подвійні стандарти у вихованні та ідеології. Після розвалу Союзу нашу армію ще більше двадцяти років нищили й обкрадали. Люди все це бачили й не бажали відправляти своїх синів на службу. Але зараз, коли на нашій землі загарбник, все змінилося: виникли інші стосунки між військовослужбовцями, інша ідейна база, інші традиції. Тому б’ємося не за страх, і воюємо при цьому завзято та вміло. Я впевнений, що після війни батьки проводжатимуть хлопців на службу з гордістю. Тисячі наших волонтерів уже показали зміну суспільного ставлення до армії. Країні зараз важко, і без такої просто-таки всенародної підтримки нам було б сутужно. А війна раніше чи пізніше все одно закінчиться нашою перемогою, бо воюють не танки, воюють люди за свою свободу. Все краще, що ми здобуваємо на цій війні, передамо у спадок молоді…

Народну підтримку «Горинь» добре відчуває завдяки волонтерам Сумської та Рівненської областей. Люди передають бійцям усе, що можуть, навіть учні шкіл та професійних училищ роблять свої внески. Наприклад, узимку учні одного з рівненських професійних училищ пошили для батальйону сто комплектів зимової форми з тканини, придбаної за кошти з районного бюджету.

Є ще одна обставина, яка вселяє в Анатолія Шишкевича впевненість у невідворотності українських змін:

— Уявіть собі парадоксальність ситуації. Для вибраної за старої влади сільської ради рідної Павлівки я — «каратель». Коли мої друзі почали мені дзвонити і розповідати про таке ставлення до учасників АТО, я спочатку не повірив. Але нашим дружинам та дітям місцева влада це каже просто в очі! Ніхто не хоче воювати, всі хочуть миру та достатку, ще живі спогади про мільйони загиблих у Другу світову українців. Не ми розпочали цю братовбивчу війну, та саме ми з нею покінчимо. А одночасно покінчимо і з тими, хто чекає на повернення злодійської кліки. Сказати, яким чином?..

Чемпіон сказав, і я вкотре переконався, що українці змінилися не менше за свою армію. За його словами, ніхто з односельців і не думає про насильство. Відпускники із зони АТО зверталися з проханням вплинути на сільських чиновників до районної адміністрації, але та не може нічого вдіяти. Тому рішення проблеми селяни побачили в іншому. Тільки на ділянці лінії розмежування, яку обороняє підрозділ Шишкевича, воює восьмеро його побратимів з Павлівки. Вони активно спілкуються із земляками телефоном, багато хто побував у короткостроковій відпустці. А під самою Павлівкою біля кордону з анексованим Кримом дислокується підрозділ, де Анатолій до направлення в 2-й мотопіхотний був старшиною. А ще в Шишкевича більше сотні вихованців, які вірять його слову. Восени відбудуться місцеві вибори, і охочі отримувати зарплатню від держави та за народний же кошт таврувати її захисників словом «каратель» підуть шукати нову роботу.

Анатолію Шишкевичу зараз сорок п’ять років. Він добре виконує свою бойову роботу, але думає про майбутнє. Найбільше його бажання — якнайшвидша перемога над загарбниками та повернення в рідне село до вихованців клубу, власних тренувань та відновлення в селі дійсно народної влади. Чемпіони, як правило, перемагають завжди.

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: