“Україна понад усе!” — перше, що написав протезом “кіборг” Олександр Терещенко

 Червень 23, 2015

5400_p_5_img_0001 5400_p_1_img_0003

Миколаївський десантник Олександр Терещенко під час оборони аеропорту «Донецьк» був важко поранений — пожертвував собою заради життя бойових товаришів. Кинута бойовиками граната вибухнула у нього в руках. Сьогодні він учиться жити по-новому.

Того дня після майже тижневого безперервного бою в донецькому аеропорту в наших військовослужбовців повинна була відбуватися ротація, вже прибула нова зміна. Але почалася чергова атака, і бойовики прорвалися. Четверта година дня, а в залізобетонній конструкції термінала було вже темно. Тож коли неподалік впала граната, Олександр, який не прослужив і трьох місяців, взявся її відкинути. Встиг тільки схопити, прикривши собою інших.

Важко уявити собі, що він був на волосинку від смерті, йому не вистачило лише частки секунди, щоб відкинути кляту гранату, рятуючи себе і товаришів. Важко пораненого, з роздробленими руками, величезною крововтратою його вивезли з пекла, доставили в госпіталь і врятували життя. Майстерність хірургів і трохи дива зберегли праве око. А ось руки не врятували. Все. Кінець історії. Кінець минулого життя. Початок нового. Адже йому лише 45. Але в цей критичний час наш герой не залишився на самоті, поряд з ним постійно були його дружина, 18-річний син та друзі.

Про те, що трапилося з миколаївським «кіборгом» на передовій, нам розповів телевізійний оператор Дмитро Стародум, який свого часу в донецькому аеропорту знімав документальний фільм про українських воїнів.

— Усе було не так уже й погано — я не бачив поранених і вбитих, патрони, воду і їжу підвозили регулярно, можна було повертатися і починати монтувати короткометражку про «кіборгів», — розповідає Дмитро. — Але те, що мене вразило, сталося, як завжди, несподівано й просто. Закінчився черговий бій, ще пострілювали з обох сторін. Сапери підірвали сходовий проліт між другим і третім поверхами, при цьому не розрахували заряд пластиду, тому пил від вибуху ще довго висів у повітрі.

Хтось із командирів крикнув: «Поранені є?» Тиша. Ніхто не відгукнувся — добре. Ще крик: «Поранені є!?» Тиша. Тривога, а раптом когось зачепило, швидко танула — бій закінчився і в найближчі годину-дві навряд чи почнеться. А тут крик: «Є поранені… Є поранені!» Відразу хвилювання і метушня вступають у свої права. Хтось біжить по допомогу, хтось кричить: «Скільки? Важкі?»

Я хапаю камеру і, включаючи її на ходу, біжу на голос. Як на зло, знову починають стріляти, тому не добігаю до переднього краю й присідаю біля колони, метрів за десять від пораненого. Біля нього метушаться п’ять-шість військових, отже, моя допомога непотрібна. Боєць поруч зі мною, побачивши відеокамеру, сичить, як мені здається, з ненавистю: «Йди… йди звідси… йди… зі своєю камерою. Йди, уб’ють».

Я продовжую знімати, не звертаючи уваги, адже тут це є звичайною й стандартною ситуацією. Видно погано, в терміналі темно і стоїть курява. Двоє біжать за ношами, біля пораненого залишаються четверо, щось довго возяться, але все ж таки піднімають його і несуть до медика.

Пробігають біля мене, хтось із них кричить мені: «Знімаєш?! .. Та допоміг би краще…»

Я хапаю пораненого за ногу. Хтось поруч зі мною кричить: «Прикриваю!» І боєць, біля якого ми пробігаємо, пускає довгу чергу з кулемета. Ми, вже не пригинаючись, біжимо до лікаря.

Я вкотре зрозумів, що життя не можна втиснути в рамки кіно: у мене не було можливості вибирати ракурси, і не можна було не допомогти пораненому, тому просто повернув працюючу камеру і знімав нашу пробіжку. Ми принесли десантника в кімнату, поклали на підлогу, тоді я зрозумів, чому так довго надавали йому першу медичну допомогу бойові товариші. Під час бою воїну відірвало обидві руки. Дізнався, що пораненого звуть Олександр Терещенко. Він лежав на підлозі, був при свідомості й запитав:

— Я нікого не підвів?

— Ти нікого не підвів, ти нікого не підвів. Усе буде добре, все буде добре.

— Рукам боляче…

— Потерпи, потерпи. Все буде добре, все буде добре.

— Ці слова підтримки, вразили мене найбільше, — ділиться своїми спогадами Дмитро Стародум. — Потім привели ще одного пораненого — важка контузія, потім ще одного, теж з важкою контузією. У той час наш герой лежав на підлозі і говорив, що хоче плакати. У цей час йому кололи чергову порцію знеболювальних і намагалися зупинити кровотечу. Вчотирьох ми понесли Олександра до БТРа. Потім знову почалася стрілянина з автоматів і гранатометів. Поруч розривалися міни, а я за військовою звичкою читав про себе «Отче наш».

Щось не давало мені спокійно думати, і це не були вибухи мін неподалік. Уже вдома я зрозумів, що саме там, на передовій, формується наше військо. Аеропорт став символом українського духу. «Кіборги» це довели.

Сергій ДАНИЛЕНКО

Схожi записи: