Вижив у палаючому танку

 Червень 17, 2015

5398_p_1_img_0004Ворожим снарядом відірвало передній каток танка разом із частиною корпуса. Наступний постріл був під башту бойової машини

22-річний Ярослав з Хмельниччини — механік-водій танка. На рахунку його екіпажу кілька знищених «Градів» та «Ураганів», близько десятка підбитих одиниць броньованої техніки, артилерійських і мінометних розрахунків ворога.

Поспілкуватися з Ярославом вдалося в ремзоні, коли він ремонтував свою бойову машину. Погляд — суворий. Відчувається, що пережитого цим хлопцем вистачило б не на одну долю. Спочатку танкіст пригадав запеклі бої за Степанівку, коли в серпні 2014 року село кілька разів було то нашим, то під бойовиками. А потім через стійкий опір українських захисників було зруйноване російськими «Градами»…

— Їхали на Степанівку забирати поранених та загиблих наших хлопців. Із першого разу забрали не всіх, а наступного по нас вдарили міномети та «саушки»… Піхота кричала по радіостанції: чого відстаєте?! — пригадує Ярослав. — А наша «шістдесятчетвірка» (Т-64 — авт.) перегрілася…

Танкісти вирішили перечекати. Заїхали на чиєсь подвір’я: ліворуч — літня кухня, праворуч — хата, позаду — гараж, а в погребі — шестеро цивільних. Заховалися неподалік… Стрілянина посилилась. Ворог двічі влучив у танк, але танкісти збили полум’я. Потім заходилися гасити хату, та все марно — палала, як свічка…

— У тому бою вперше побачив військовослужбовців російської армії. І форма — російська, і шеврони з триколором. І воюють «руссо туристо» вміло. Серед них були такі собі «мирні шахтарі», що бігли з автоматом на танк та намагалися поцілити з РПГ. А ми зустрічали їх чергами з ПКТ. Нам вдалося селами вийти до своїх… — говорить Ярослав. — Після короткого перепочинку знову поїхав у зону бойових зіткнень, вже у складі іншого батальйону, з іншим екіпажем, на іншій машині.

І знову танкісти повернулися у Степанівку. Закріпилися на блокпосту на горі. Чотири дні разом з іншими нашими хлопцями стояли в периметрі під шквальними обстрілами. Про помитися і поспати навіть не мріяли. На п’яту добу дали команду відходити полем на Савур-Могилу.

Разом із танкістами блокпост обороняли два відділення піхоти. Їхні БМП були серйозно пошкоджені. Одну машину зачепили на буксир, другу вдалося завести. Радіостанція не працювала. Близько другої ночі рушили вперед.

Наших у селі вже не було. Напередодні Степанівку знищили масованим вогнем з «Градів» з території РФ. Танкісти виходили останніми. Так бронегрупа опинилась в тилу ворога. Маневруючи, українці виїхали з села дорогою, яку Ярослав пам’ятав ще з перших боїв. Кілометрів з двадцять їх переслідували три мінометні розрахунки. По черзі розкладалися і били…

Савур-Могилу довелось оминути, бо тоді над нею майорів російський триколор. Того разу українцям пощастило прорватись до своїх. У тих боях батальйон зазнав втрат як людських, так і в техніці. 13 серпня 2014 року під Степанівкою загинув начальник розвідки артилерії бригади майор Сергій Гордієнко. Ціною власного життя він забезпечив прорив батальйону в бою з бойовиками…

— Я спілкувався з багатьма хлопцями з інших частин. Здивувався, що деякі вже з перших днів на війні дзвонили додому і просили: «Мамо, забери мене, краще в тюрмі сидіти, але залишитись живим». А я питав їх: як? Чому? Ми ж солдати одної армії, один одного маємо прикривати! На кого ми маємо розраховувати? Навіщо ви взагалі сюди їхали? Мій танковий екіпаж ніколи б не сказав таке. Ми троє — одна сім’я. Ми підтримуємо і допомагаємо один одному в усьому. Але переважна більшість хлопців у батальйоні усвідомлюють необхідність бути саме тут і саме зараз, — говорить танкіст.

Після короткої відпустки Ярослав разом із командиром роти поїхав приймати техніку. Потім були навчання на «Широкому Лані», згодом обороняли позиції на Херсонщині, а на початку 2015 року повернулися на Схід України. З 8 по 12 лютого вели позиційні бої в районі Дебальцевого.

— Якось із-за пагорба прилетіло кілька ракет. Одна відрикошетила від сусіднього танка. Ми зробили декілька пострілів навмання. Зав’язалася перестрілка. Ми стали відповідати в шаховому порядку і влучили! Пізніше розвідники розповіли, що розбили кілька ворожих «Градів», — пригадує Ярослав.

— Бачу спалах праворуч, роблю маневр у бік. Як лупане! Ворожим снарядом відірвало передній каток разом із частиною корпуса. Наступний постріл був під нашу башту. Але командира і навідника в танку вже не було — після попереднього пострілу вони вискочили з машини. Танк спалахнув, — схвильовано розповідає герой.

Після лікування Ярослав знову повернувся до строю. З одним екіпажем був у Степанівці. З іншим — в районі Дебальцевого. А нині новий його екіпаж, це — Іван і Володимир. Разом вони приймали бій поблизу Вуглегірська.

— А згодом оголосили «перемир’я». Дивне воно, бо виконуємо його лише ми. Нас постійно обстрілюють. Ми до командира: «Дозвольте відповісти!» — «Не можна!» Особливо бойовики активізуються після чергового «гумконвою». Тоді — чекай біди. Гатять з усіх стволів. Свій танк ми замаскували, а самі переховувалися в підвалі будинку. А поруч із хатинкою — запасний боєкомплект БМП. Ось у нього і влучив снаряд. Почали вибухати ПТУРи та гранати. Все охопило полум’ям — будинок, літню кухню. Ми задихалися і кликали по радіостанції на допомогу. У цей момент один із снарядів влучив у танк, вщент розбив ліву сторону, баки, почала витікати солярка. Ви колись бачили, як горить танк? Неподалік був сусідній екіпаж. Їхній механік-водій, завжди веселий і усміхнений Діма Козачонок з Рівненщини, загинув того дня. Вивів із-під обстрілу танк, вже й сам підповзав до укриття, але отримав важкі поранення і помер у нас на очах. Іншого хлопця вибухом кинуло до нас у підвал. Ще й дверима штовхнуло головою вниз, ми зловили його. П’ять ребер зламав. Зараз він на лікуванні. А ще під час того обстрілу командир взводу втратив око. Так і воюємо, — посміхнувся Ярослав.

Насамкінець танкіст розповів, що батько в нього теж був військовим, а вдома на нього чекають брат, мама, тато і кохана дівчина…

Руслан СЕМЕНЮК

Схожi записи: