На передовій… без нирки. Історія служби 40-річного бійця АТО

 Червень 5, 2015

5393_p_5_img_0001У минулому В’ячеслав — викладач фізкультури й допризовної підготовки.

Нині сорокарічний воїн із позивним «Тембр» воює у зоні проведення АТО…

Коли про це дізналися члени військово-лікарської комісії, то довго не розуміли, що відбувається. А було це так. До кабінету увійшов кандидат на службу за контрактом і наче закляк на порозі. Голова комісії встав навпроти відвідувача і довго мовчки дивився йому в очі, через деякий час порушив тишу:

— Шановний! Ну яка для тебе може бути війна? Я ж своїми руками тобі нирку видалив, знаю можливості твого організму. Ти в усі воєнні або невоєнні часи до служби не-при-дат-ний, а рвешся у воюючу десантну бригаду. Ти хоч знаєш, що вони не вилізають з боїв?

— Я позавчора в цій бригаді здав фізпідготовку на всі п’ятірки. Крос пробіг як молодий… — почув у відповідь голова комісії.

— Знаю, ти працюєш над собою, але це разовий «подвиг». Посидиш в окопах на морозі місяць-другий, помокнеш під дощем, і другу твою нирку не врятує жоден геній медицини. До речі, я не бачу в особовій справі моїх довідок та виписок про стан твого здоров’я, а вони тут бути повинні. Комусь дав «на лапу», щоб вони зникли?

— У нашому військкоматі хабарі не беруть, це всі знають. Я сам постарався, висмикнув довідки разом із описом документації в обідню перерву. Ніхто й не помітив… Док, ви ж мене знаєте, я все одно дома не всиджу, визнайте мене придатним!

Не визнав. Голова комісії — досвідчений хірург та принципова людина, тому відмовив йому навідріз. Однак і В’ячеслав не менш принциповий і навіть впертий. Тож згодом зробив другу й третю спроби піти на війну. Остання була вдалою.

Я з ним зустрічався декілька разів, зокрема й після тієї медкомісії. Дійшов твердого висновку: він не страждає психологічною залежністю від екстриму. До того ж він випромінює доброту та рівновагу. Це дуже цінували його колеги й учні в сільській середній школі, яким він тривалий час викладав фізичну та допризовну підготовку. Але висновок комісії таки вибив із рівноваги.

— Слав, — запитую, — ти наче на лікарів ображений. Вони ж по закону все роблять…

— Буквоїди! Я здоровий, молодому фору дам, а вони до мене, як до каліки. Знаєш, скільки мене хлопців по району знає? Я їм розказував, що землю свою треба захищати. Просто говорив, без пафосу. І як я їм в очі після цього дивитимуся?..

Вдала спроба Слави влитися до армійських лав відбулася з певним відтінком незначної афери. Він спочатку змінив місце проживання, потім у його особовій справі знову щезли «непотрібні» папірці, й через третій ліком військкомат його таки мобілізували.

Зараз він командує відділенням артилерійської розвідки на одній із надгарячих ділянок лінії розмежування в зоні АТО. Днями я поспілкувався з ним по телефону:

— Привіт, Славку, як там фронт?

— Привіт. Фронт — як фронт. Хоча трапилася й незвичайна подія. Вночі поряд із дозором на розтяжці підірвався дикий кабан. Дозорні одразу зафіксували в сусідньому ліску чийсь рух, вдарили туди з усіх стволів. Зранку вислали туди групу, щоб подивитися, що там і як. Уявляєш, бичка знайшли заваленого. Ну і ще пару фазанів підібрали, їх тут, як у нас горобців.
Тож отримали свіжину, з сусідами поділилися. Адже за м’ясом тут усі скучили. Нас обстрілюють двадцять разів на день, волонтери приїхати на передову не ризикують. До речі, позавчора дозорне відділення там, де бичок гуляв, ледве відбило напад диверсантів. Обійшли з флангів, мабуть, у полон хотіли захопити, бо йшли по курсу впевнено, близенько підібралися. Добре, що хлопці з бойової охорони вчасно спрацювали. А ми навздогін ворогів трохи пригостили з малої артилерії. Самі ж втрат не зазнали.

Із розмови з В’ячеславом дізнався, що підрозділи окремої механізованої бригади воюють на небезпечних напрямах, де поняття дальнього тилу не існує. У періоди напружених бойових дій обстріли з реактивних систем залпового вогню або великокаліберної артилерії для її бійців — річ буденна.

Бригада відома й тим, що навіть в обороні діє активно. Так, у результаті розвідки боєм на нейтральній території бійці її мотопіхотного підрозділу на Авдіївському напрямку зачистили два невеликі населені пункти, де супротивник мав танки. В бою вони знищили шість одиниць броньованої та колісної техніки і блискуче виконали головне завдання — розкрили систему оборони ворога на танконебезпечному напрямку.

Бойовий досвід бригади становлять бойові дії її бійців, таких, як В’ячеслав. Я пригадав іще одну зустріч з ним наприкінці осені минулого року під час його короткострокової відпустки. Тоді він розповідав:

— Спрацював швидко і грамотно — наші вижили, ворожі стволи примусили замовкнути. Десь щось не так зробив — на твоїй совісті життя друзів на передовій. Ми точку пострілу ворожої артилерії «бачимо» на двадцять і більше кілометрів. Видаємо координати нашим гармашам, корегуємо їхній вогонь. Нам і самим інколи дістається. Тож професіоналізм — питання виживання. Ну і бойовий азарт, без нього ніяк: хто — кого? Хоча, знаєш, у плані емоцій інше приємніше — коли з «передка» передають подяку за нашу роботу, —   розповів «Тембр».

Знаю особисто на Миколаївщині одного підполковника артилерії в запасі віком за сорок. Коли він у мирний час працював службовцем у військкоматі, то аж бив себе кулаком у груди й зі сльозою казав: «За неньку нашу порву всякого її ворога…» Сьогодні, коли до його садиби приходять колишні колеги-військкоматівці з повісткою на мобілізацію, то, за словами його дружини, чоловіка немає вдома, а по подвір’ю бігають спущені з ланцюга собаки.

На Житомирщині є ще один мій знайомий — підполковник-десантник віком за сорок. До війни він був на повній військовій пенсії, мав чудову цивільну роботу. Коли анексували Крим, чоловік повернувся на службу й більше року воює в окремій частині на фронті. Тільки «близькі» знають: на пенсії офіцеру видалили нирку. Як і В’ячеславу.

Комусь навіть без нирки битись можна. А декому й зайва третя нирка не додасть того, що чоловіка робить чоловіком.

 

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: