“Я — як випущена стріла…” Інтерв’ю з комбатом “кіборгів” Олегом Кузьміних

 Червень 3, 2015

5392_p_5_img_0001ddd

Житомир, 199-й навчальний центр ВДВ. Чекаю Олега на пропускному пункті. Він підходить мовчки. У порівнянні зі світлинами піврічної давнини схуд удвічі.

— Скільки кіло скинув?

— П’ятнадцять, — посміхається.

Пропонує випити кави. Заходимо в кафе неподалік. Щойно сідаємо, до Олега підходить відвідувач:

— Пробачте. Можна Вам потиснути руку? — Дає папірець. — Ось номер моєї дисконтної картки в цьому кафе. Знижка 13 відсотків на все. Я буду вдячний, просто називаєте номер картки…

Олег помітно ніяковіє. Ховає від мене очі, пропонує пересісти за інший столик.

Зараз Олег служить на посаді заступника з озброєння начальника навчального центру ВДВ.

— Я говорив з твоїми бійцями в батальйоні. Таке враження, наче ти в бою — універсальна латка. Поранених витягати — ти. З розвідниками в пекло лізеш ти. Не довіряєш людям?

— Це не питання довіри. На момент мого призначення командиром батальйону підрозділу як бойової одиниці просто не існувало. На всі 100 відсотків батальйон становили мобілізовані, якісно збити їх в єдиний кулак просто бракувало часу. Але мені пощастило. Навколо мене і мого заступника швидко сформувалося міцне ядро свідомих патріотів, бо ж більшість особового складу — добровольці. Брак професійної підготовки компенсувався рішучістю. А в умовах, коли багато хто з офіцерів мав доволі приблизне уявлення про бойовий статут, не знав до пуття техніку і озброєння, це було важливо. Доучувались на ходу, в боях.

Між двох ялинок, де ми сидимо, протискається невисокий чолов’яга: «Олегу, Ви пробачте. Я за Вас розрахувався. Дуже прошу, не ображайтесь, я від серця…»

Олег знову дивиться вбік: «Незручно якось…»

— Мститись ворогу хочеться?

— Ні, це було б непрофесійно. Я — як випущена стріла, яку може зупинити тільки визначена ціль. Так, побував у полоні, на війні таке трапляється. Прихожу до тями, й знову занурююсь у службу. До речі, через мою тверду позицію з помітною повагою до мене ставився слідчий держбезпеки так званої «ДНР» на прізвисько «Монгол». Спочатку він пропонував мені посаду комбата в російській армії, квартиру в Донецьку, звання російського полковника з удвічі більшою зарплатою. Потім — щось таке ж у «ДНР». Але я йому сказав: я професійний військовий і присягу складав Україні, для мене це питання честі. Потім більше про «солодкі» пропозиції не говорили.

— В яких умовах жив?

— Перші три місяці — у кімнатці метр на два на покинутому заводі. Кахель білий від підлоги до стелі, лампа-«сороківка». Спілкувався тільки з охороною. Якби не книги — вони в цехах на підлозі валялись, дах би поїхав. Рятували думки про сім’ю, спогади.

— Про що думав?

— Згадував, як перший раз брали термінал аеропорту, Савур-Могилу. Аналізував 470-кілометровий рейд по тилах сепаратистів, оточення і вихід з нього, останню ротацію в аеропорт. Прокручував різні епізоди в голові, аналізував власні помилки. Бачив, на чию бойову роботу треба рівнятись: коли нами керував нинішній командувач ВДВ полковник Михайло Забродський, я бачив фаховість найвищого гатунку.

— Як поводились охоронці?

— Не чіплялись. Годували тим, що й самі їли. З харчами в них не дуже, банка тушонки — щастя. Гуманітарка з Росії не доходить. Останнім часом мене тримали в камері з козаками і штрафниками. Вони розповідали, що фури з продуктами вже не розвантажують. Нишком повертають назад у Росію і там розпродають.

— Як у камері опинились козаки?

— У нас досі дехто вважає, що по «ДНР» бігають озброєні юрби п’яниць. Може, раніше так і було. Але зараз це добре вишколений і професійно організований ворог. Російські військові наводять порядок. Денеерівці роззброїли козаків за одну ніч, терпець увірвався після чергового вбивства козаками мирних мешканців. Як охоронці били цих козаків… Ногами, битами. У моїй камері сиділо тридцять козачків, на жодному живого місця не було. А ще з десяток мародерів-чеченців. Цих теж місили. Дві доби били, потім почали розбиратися, чи винні.

— Армія «ДНР» уже професійна?

— По-перше, занижувати ступінь підготовки ворога — непрофесійно. По-друге, сепаратисти зараз мають чітку армійську організацію. По-третє, їхніх ключових спеціалістів готують кадрові російські офіцери. По-четверте, їхні військові формування — це не лише зазомбовані простачки. Кістяк їхньої армії — серйозно вмотивовані добровольці, найманці, які вміють воювати.

— З чого такий висновок?

— З аналізу боїв. Я спілкувався з людьми Гіві та Мотороли. Чого вони так лютували? Бо в них неймовірні втрати. З двадцяти бійців зі злітної смуги живими поверталось двоє-троє. Але вони швидко поповнюють свої лави.

— Наші солдати менш вмотивовані?

— Ні. У нас майже 40 відсотків добровольців. А вони з півмільйона цивільних чоловіків мобілізували лише 20 тисяч — це 4 відсотки.

— Коли тобі дозволи подзвонити дружині, першим ділом ти запитав: «На якій я зараз посаді?» Чому?

— Мені слідчий промивав мозок, запевнював, що Україна мене забула, на моєму місці інший офіцер. Спеціально дав мені телефон: «Дзвони дружині, сам дізнаєшся».

— Полон змінив тебе?

— Так. На заводі знайшов і прочитав Біблію. Ще читав книгу Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» українською. Ці книги перегукуються, в них однакові висновки — завжди будь собою, будь людиною. Набожним я не став, але якось зібрався душею. Краще зрозумів, що я вибрав саме свій шлях, шлях військового. І в полоні себе не втратив…

 

Віктор ШЕВЧЕНКО

Схожi записи: