«КОЖНОГО РАНКУ ПРОКИДАЮСЯ І ДИВЛЮСЯ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО КІЛЬКІСТЬ ЗАГИБЛИХ ТА ПОРАНЕНИХ. ЯКЩО ЇХ НЕМАЄ, ТО ЦЕЙ ДЕНЬ — НАЙКРАЩИЙ!»

 Квітень 3, 2015

5372_p_7_img_0002Відому українську талановиту актрису театру та кіно Римму Зюбіну вже більше року знають ще й як завзяту волонтерку, небайдужу людину, яка неодноразово бувала на Сході України та не перестає допомагати українським військовим та жителям Донбасу.

Із Риммою Анатоліївною ми зустрілися в театрі, прохідна якого стала для актриси чимсь на кшталт перевальної бази надавачів допомоги. Зокрема цього дня їй залишили пакет ліків для поранених бійців. Часто передають гроші та інші необхідні речі, які потім Римма особисто відвозить у госпіталь.

— Пані Риммо, що вас пов’язує з військом?

— Мій тато був військовим. Спочатку служив у танковому підрозділі в Угорщині, у військовому на той час містечку Веспрем, де пройшло моє дитинство, де зародилися мої театральні та акторські мрії. Пізніше ми повернулися на Батьківщину до Ужгорода. Тут тато й закінчив службу у званні підполковника. День танкіста у нашій родині святкувався щороку. Він був комуністом, адже на той час усі радянські військові мали бути партійними, на перший погляд — не надто побожною людиною. Але перед смертю він мені розповів, що кожного разу, сідаючи в танк, він поправляв зірочку на шапці, ремінь, один погон, а потім інший… Виходило, що він хрестився… Запам’яталося на все життя…

— Чи є серед ваших родичів, друзів та знайомих люди, яким довелося воювати на Донбасі?

— Так, нещодавно повернувся з війни чоловік моєї подруги Андрій, з яким ми були на Майдані. Він був на 31-му блокпосту. Це батько трьох дітей, наймолодшій на той час було лише 6 місяців. Коли Андрію прийшла повістка із військкомату, то він і не думав ховатися, а пішов захищати Україну.

Також участь в АТО брав брат моєї знайомої Назар. Він потрапив у «Іловайський котел», потім у полон. Згодом лікувався в госпіталі у Дніпропетровську.

Пишаюся нашими захисниками, адже вони розповідають про свої геройські вчинки спокійно, навіть не усвідомлюючи, що вони — герої. У госпіталях до своїх поранень ставляться з гумором… Коли приходжу їх провідати, то всі посміхаються… Вони — справжні чоловіки.

— На вашу думку, якою повинна бути сучасна армія?

— Я не можу відповісти як експерт, але нещодавно була на відкритті школи аеророзвідки. Вважаю, що це необхідна складова армії сьогодення, навіть не майбутнього. Замість того, щоб відправляти на розвідку приміром 30 хлопців і ризикувати їхніми життями, краще відправити безпілотник. На мою думку, не всі повинні служити в армії, як не кожен може працювати у театрі. Наприклад, від комп’ютерного генія буде більше користі від його роботи за комп’ютером на благо Збройних Сил України, а не з рушницею в руках. Наша армія має бути розумною, підготовленою та професійною.

— Ви неодноразово їздили на Схід України в зону АТО. Розкажіть про це.

— З початком антитерористичної операції на Сході України, коли Слов’янськ перебував під контролем терористів, у них в заручниках опинився наш театральний режисер Павло Юров зі своїм другом Денисом Грищуком. Ці хлопці родом зі Сходу, поїхали тоді подивитися, що там відбувається. Як не прикро, потрапили в полон. Багато театральних митців намагалися будь-яким чином їх визволити, але всі спроби були марними. Вдалося звільнити хлопців лише тоді, коли терористи повтікали із міста.

Після цього випадку я зрозуміла, що дуже хочу щось зробити для жителів Донбасу, чимось їм допомогти. Наприклад, у мене є чудовий, радісний дитячий фільм «Трубач», який знімав Анатолій Матешко. Це перший український мюзикл. І я подумала, чому б його не повезти на Схід та не показати місцевим мешканцям?

Через декілька днів сталася, як я називаю, випадкова невипадковість — зустріла кінорежисера Ларису Артюгіну. Від неї дізналася, що разом із волонтерами деякі працівники мистецтва збираються їхати у місто Миколаївку Донецької області, де вчитимуть дітей малювати, акторської майстерності, співу, знімати фільми тощо. От я до них і приєдналася.

Ми довідалися, що в Миколаївці є розбита школа і вирішили її відремонтувати, аби діти

1 вересня змогли піти на навчання. Завдяки Ларисі Артюгіній отримали фінансову допомогу від однієї канадської компанії. За ці кошти ми закупили меблі та будівельні матеріали. Кожен із нас тоді засукав рукави та в міру своїх можливостях брав участь у ремонті. Зокрема я прибирала актовий зал, мила нові вікна, парти, аби учні змогли комфортно навчатися. Спочатку юні донеччани ставилися до нас доволі недовірливо, але після наших візитів я побачила прогрес у поліпшенні наших стосунків.

Наприклад, один хлопець, Руслан, сказав спочатку, щоб до нього ніхто навіть не підходив, що він не підтримує Україну. Тепер Руслан приїхав до Києва і живе в мене вдома, бо в нього прослуховування в театральному інституті. Він став справжнім патріотом України, хоче вступати на акторський факультет, до того ж від російського курсу категорично відмовляється.

У Миколаївці ми поєднали приємне із корисним: протягом двох тижнів ділилися професійним досвідом із дітьми та відремонтували школу. Перед від’їздом у відновленій будівлі ми влаштували виставку, де діти презентували персональні картини та концерт. Крім цього, уявіть собі, учні навіть відзняли 2 фільми.

— Як відреагував на таку поїздку ваш чоловік?

— Спершу я чоловікові нічого про це не казала, бо він би мене не відпустив. В той час він був у відрядженні у Львові, а я собі вигадала історію, що нібито мене запросив на зйомки кінорежисер Володимир Тихий. Але не в Києві. А чоловік у мене запитує, де ж вони відбуватимуться. І я про це думаю… А напередодні по телевізору бачила багато сюжетів про хасидів, що приїхали до Умані… І я вирішила, що зйомки будуть десь під Уманню. А коли я на зйомках, то часу на розмови немає, тому ми спілкуємося за допомогою повідомлень. Таким чином, під приводом зйомок під Уманню я поїхала під Слов’янськ… Коли повернулася до Києва, попросила зустріти мене з поїзда свого друга, а не чоловіка, аби він не побачив, звідки я повернулася. Але як тільки переступила поріг квартири, то відразу про все зізналася.

— Ви влаштовували поїздку для діток зі Сходу на Закарпаття. Розкажіть, будь ласка, про це.

— Мені дуже захотілося повести дітей із Донбасу на Закарпаття. Весь одинадцятий клас тієї школи, де ми робили ремонт. Спочатку поїздка була під питанням, бо батьки вагалися, боялися відпускати своїх дітей. Але, Слава Богу, все вдалося.

Мені допомогли люди, яких я до цього ніколи в очі не бачила. Один чоловік купив квитки на 15 тисяч гривень, і хоча я розраховувала на плацкарт, були придбані купе. Харчування в Ужгороді було в одному із найкращих закладів міста — у «Панорамі», жили дітки у приватному маєтку за Ужгородом, у чудових будиночках із сауною та басейном, власниця яких також розмістила нас безкоштовно.

Ми ходили в російськомовну школу в Ужгороді, їздили на кордон зі Словаччиною, потім в Мукачеве, де діток приймав сам мер Золтан Лендел. Він півтори години розмовляв із ними на рівних, ще раз доводячи, що Україна — єдина. Місцеві жителі приносили тістечка, пироги та інші смаколики…

Учні залишилися задоволеними, подарували мені м’яку іграшку. Більшість із них тепер хочуть жити на Закарпатті.

— Чи знімаєтеся зараз у російських фільмах чи серіалах?

— Більше року тому я відмовилася працювати в російських проектах. Точніше — відразу після анексії Криму. Я написала офіційне повідомлення на своїй сторінці в соцмережі… Друзів у Росії залишилося дуже мало. Мої знайомі та колеги по кіно — адекватні, не торкаються цієї теми та не висловлюються. Але довелося багатьох і «забути».

— А щоб ви побажали читачам «Народної армії»?

— Вірити, що ми переможемо. Я мрію, аби ми доклали зусиль, та в Україні запанував мир. Я хочу, щоб хлопці на передовій знали, що 24 години на добу мої думки про них. Кожного ранку я прокидаюся і дивлюся повідомлення про кількість загиблих та поранених. Якщо їх немає, то цей день — найкращий!

Бесіду вів Владислав ІЛЬЧЕНКО,

«Народна армія»

Схожi записи: